Момо - Міхаель Андреас Гельмут Енде

- Авжеж, я так гадаю,- хрипко відповів Джіджі.

- Бідний маленький Джіджі! - сказав голос. - Ти був і лишився фантазером. Колись ти був принцом Джіроламо в масці бідолахи Джіджі. А що ти тепер? Бідолаха Джіджі в масці принца Джіроламо. А все ж ти маєш дякувати нам, бо, зрештою, це ж ми здійснили всі твої мрії.

- Це неправда! - забелькотів Джіджі. - Це брехня!

- Лишенько! - знов безгучно засміявся голос. - І саме ти надумав озватися з правдою? Ти ж колись знав такі прегарні фрази про те, що правда й що - ні! О, ні, бідолашний Джіджі, не вийде це тобі на добре, коли ти спробуєш обстоювати правду! Відомим ти став з нашою допомогою, завдяки своїм побрехенькам. Правда - не твого розуму діло! Отож кинь це!

- Що ви зробили з Момо? - прошепотів Джіджі.

- Цим ти не суши собі голівоньку! їй ти вже не допоможеш! Навіть, якби розповів усім казочку про нас. Єдине, чого ти цим досягнеш - це те, що твій фантастичний успіх так само швидко минеться, як настав. Звісно, ти сам повинен усе вирішити. Ми не хочемо перешкоджати тобі корчити з себе героя і руйнувати свій добробут, коли тобі так цього треба. Але не сподівайся, що ми й далі будемо твоїми покровителями, якщо ти такий невдячний. Хіба ж неприємно бути багатим і відомим?

- Приємно,- видушив із себе Джіджі.

- Ну, бачиш! Отож дай нам спокій, домовились? Розповідай краще людям далі те, чого вони від тебе сподіваються.

- Як мені це робити?- через силу вимовив Джіджі. - Тепер, коли я все знаю.

- Я дам тобі добру пораду: не сприймай сам себе так поважно. Адже річ зовсім не в тобі. Досить це збагнути, і чудово можеш жити, як жив досі!

- Так,- прошепотів Джіджі, втупившись очима в одну точку,- досить збагнути…

В апараті клацнуло, і Джіджі поклав трубку. Він упав головою на свій великий стіл і затулив руками обличчя. Його плечі здригалися від мовчазного ридання.

З того дня Джіджі втратив будь-яку повагу до себе. Він відмовився від своїх намірів і став жити так само, як досі, тільки почував себе ошуканцем. Та він і був ним тепер. Колись він безтурботно злітав над світом на крилах фантазії. Тепер він просто брехав!

Він зробився блазнем, маріонеткою своєї публіки, і він знав це. Він почав ненавидіти свою роботу. І його історії ставали дедалі дурніші й сентиментальніші. Та це зовсім не вадило його успіхові, навпаки, це називали новим стилем, його силкувалися наслідувати. Він став криком моди. Але Джіджі не мав з того ніякої радості. Адже тепер він знав, кому все те завдячує. Він нічого не виграв. Він усе втратив.

І все ж таки він і далі шалено квапився від терміну до терміну - мчав автомобілем, летів надшвидкісними літаками і де б не сів чи не став - знай диктував секретаркам усе ті ж таки давні історії, наново перекраяні. Він був - як писали всі газети - «дивовижно продуктивний».

Отак із мрійника Джіджі став брехун Джіроламо.

Куди важче було Сірим панам упоратися з старим Беппо-Підмітальником.

Після тієї ночі, коли зникла Момо, він, вирвавшись із роботи, щоразу сидів у старому амфітеатрі й чекав. Його тривога щодень дужчала. І коли йому нарешті не стало терпцю, він вирішив, незважаючи на всі заперечення Джіджі, вдатися до поліції.

«Краще вже,- сказав він сам до себе,- краще вже нехай Момо завдадуть до притулку з ґратами на вікнах, ніж її спіймають оті Сірі. Коли тільки вона ще взагалі жива. З такого притулку вона вже одного разу втекла, то й знов утече. Може, мені пощастить зробити так, щоб вона взагалі туди не потрапила.

Та спершу треба її знайти».

Отож старий пішов до найближчого поліційного відділку на околиці міста. Якийсь час він тупцявся під дверима, крутячи в руках капелюха, тоді зібрався на силі й увійшов.

- Чого вам треба?- спитав поліцай, що саме бився над складанням якогось тяжкого формуляра.

Минула добра хвилина, поки Беппо спромігся видушити з себе:

- Боюся, що скоїлося щось страшне.

- Так?- спитав поліцай, усе не кидаючи свого писання. - А про що йдеться?

- Ідеться,- сказав Беппо,- про нашу Момо.

- Дитина?

- Так, дівчинка.

- Це ваша дитина?

- Ні,- збентежено сказав Беппо. - Тобто, так, але батько не я.

- Ні, тобто так!- сердито буркнув поліцай. - Чия ж тоді вона дитина? Хто її мати й батько?

- Цього ніхто не знає,- відповів Беппо.

- Тоді де ця дитина заявлена?

- Заявлена?- перепитав Беппо. - Ну, я гадаю, в нас. Ми всі її знаємо.

- Отже, НЕ ЗАЯВЛЕНА,- зітхнувши, констатував поліцай. - Вам відомо, що це забороняється? Так ми дійдемо до казна-чого! У кого живе дитина?

- В себе,- відповів Беппо. - Тобто в старому амфітеатрі. Тільки тепер вона вже там не живе. Вона зникла.

- Стривайте лиш,- сказав поліцай. - Якщо я вас як слід зрозумів, то серед руїн старого амфітеатру живе якась приблудна дівчинка на ім'я… як ви сказали?

- Момо,- відповів Беппо, Поліцай почав записувати:

- …на ім'я Момо… Момо, а далі? її ім'я й прізвище? - Момо, та й годі,- мовив Беппо.

Поліцай пошкрібся в підборідді й заклопотано поглянув на Беппо.

- Так діло не піде, любий мій. Я хочу вам допомогти, але так заяви не напишеш. А скажіть лишень мені, як прозиваєтеся ви?

- Беппо,- сказав старий. - А далі?

- Беппо-Підмітальник.

- Мене цікавить не фах, а прізвище!

- Це й одне, й друге,- терпляче пояснив Беппо. Поліцай упустив ручку і вхопився за голову.

- Царю небесний! - скрушно пробурмотів він. - І чого це саме мені припало сьогодні чергувати?

Тоді підвівся, випростав плечі, підбадьорливо всміхнувся старому й мовив лагідно, мов до хворого:

- Особисті дані можна встановити й потім, правда? А зараз розкажіть усе з самого початку. Що, власне, сталося і як? Усе.

- Усе?- завагався Беппо.

- Все, що стосується справи,- відповів поліцай. - Я, щоправда, зовсім не маю часу, мені треба до обіду заповнити всю оцю гору формулярів, просто сил немає, нерви не витримують, та нічого, нуте лиш, спокійно розкажіть, що у вас на душі.

Він відкинувся назад і заплющив очі, мов той мученик, якого живцем підсмажують.

І старий Беппо почав розповідати - своїм звичаєм, заглиблено й докладно - про появу Момо серед старих руїн, про її незвичайну натуру, про збори Сірих панів на звалищі, які сам бачив і чув.

- Саме тієї ночі,- скінчив