Момо - Міхаель Андреас Гельмут Енде

Але тепер ця музика, цей дзвін ставав дедалі все ясніший і промінніший. І Момо збагнула, що саме це музичне світло викликало з глибіні темної води предивні квіти й надавало кожній квітці щораз інакшої, часом єдиної і неповторної форми.

Що довше вона слухала, то виразніше розрізняла в тій музиці голоси. Але то були не голоси людей - то неначе співало золото, і срібло, і всі-всі метали. А ген далі, ніби за ними, чулися голоси зовсім інші - голоси з незбагненних далечин і невимовної сили. Вони лунали дедалі виразніше, і Момо потроху стала вирізняти в них слова - слова якоїсь мови, котрої вона ніколи не чула і все ж таки розуміла. То промовляли Сонце й Місяць, і всі планети, і всі зорі, відкриваючи свої власні, свої справжні імена. І в тих іменах було значення того, що вони роблять і як усі взаємодіють, щоб поставала й знов миналася кожна така Квітка-Година.

І зненацька Момо зрозуміла, що всі ті слова призначаються їй! Увесь світ, аж до найдальших зір, був обернений до неї, мов єдине, незмисленно велике обличчя, яке дивилось на неї й з нею говорило!

її охопило щось куди більше, ніж страх.

Тієї миті вона побачила Майстра Гору, який мовчки махав їй рукою. Вона кинулась до нього, він узяв її на руки, й вона сховала обличчя у нього на грудях. Знову його руки нечутно, мов сніжинки, лягли їй на очі, і стало темно й тихо, і вона відчула себе в захистку. Він пішов з нею назад тим самим переходом.

Коли вони знов опинилися в малій кімнатці посеред годинників, він поклав її на вишукану канапку.

- Майстре Горо,- прошепотіла вона,- я ніколи не знала, що час усіх людей такий…- вона шукала потрібного слова й не могла знайти,- такий великий,- нарешті скінчила вона.

- Те, що ти побачила й почула, Момо,- відповів їй Майстер Гора,- не був час усіх людей. То був лише твій власний час. У кожній людині є таке місце, як те, де ти щойно побула. Але прийти туди може тільки той, кого я туди віднесу. І простими очима цього не побачиш.

- Але де ж я була?

- У своєму власному серці,- сказав Майстер Гора і лагідно погладив її по скуйовджених косах.

- Майстре Горо,- прошепотіла знов Момо,- а можна мені привести сюди своїх друзів?

- Ні,- відповів він,- поки що це неможливо.

- А я довго буду у вас?

- Поки тобі самій не схочеться повернутися до своїх друзів, моя дитино.

- А можна мені розповісти їм, що говорили зорі?

- Можна. Але ти не зумієш.

- Чому не зумію?

- Для цього в тобі нехай ще виростуть слова.

- Але я б дуже хотіла розповісти про все друзям, усім-усім! І проспівати їм усі ці голоси. Мені здається, що тоді все знову буде добре.

- Якщо ти справді хочеш цього, ти повинна вміти чекати.

- Я чекатиму.

- Чекати так, дитино, як та насінина, що спить у землі, чекає річного оберту Сонця,- перше ніж зійти. Отак довго ще треба чекати, поки в тобі виростуть слова. Хочеш ти цього?

- Хочу,- прошепотіла Момо.

- Тоді спи,- сказав Майстер Гора й провів рукою по її очах. - Спи!

І Момо, щаслива, глибоко зітхнула й стала засинати.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Kвіти-години

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

ТАМ-ОДИН ДЕНЬ, А ТУТ -ЦІЛИЙ РІК

Момо прокинулася й розплющила очі.

Якусь мить дівчинка не могла зрозуміти, де це вона. її збентежило, що вона опинилася на порослих травою кам'яних сходах амфітеатру. Чи ж не була вона хвилину тому в Будинку Ніденці в Майстра Гори? Як же вона раптом потрапила сюди?

Було темно й холодно. Небо на сході саме почало сіріти. Момо змерзла і щільніше вгорнулася в свою завелику чоловічу куртку.

Перед очима в неї виразно стояло все, що їй довелося пережити: нічна подорож великим містом удвох з черепахою і той край міста, з незвичайним світлом і сліпучо-білими будинками, Вуличка Ніколиця з безліччю годинників, булочки з медом і шоколад, і кожне словечко розмови з Майстром Горою, і загадка. Але найдужче запам'яталось їй, як стояла вона під золотою банею. Лишень заплющить очі - в пам'яті випливали дивовижні барви незабутніх квітів. І голоси - голоси Сонця, Місяця й зірок лунали їй у вухах так виразно, що вона могла повторити ту мелодію.

І поки вона все те згадувала, в ній зринали слова - слова, які правдиво віддавали пахощі тих квітів і тих невиданих барв. То голоси з її спогадів проказували ті слова - але з самими тими спогадами діялось щось химерне!

Тепер Момо знаходила в них не лише просто те, що побачила й почула,- а більше, незмірно більше! Наче з бездонної казкової криниці, виринали тисячі неповторних Квітів-Годин. І з кожною квіткою лунали нові слова. Момо досить було тільки пильно вслухатися в себе, щоб вимовити їх чи навіть проспівати. І мовили вони про незбагненні, дивовижні речі, проте, вимовляючи їх, Момо осягала їхній зміст.

То он що мав на думці Майстер Гора, коли казав, що слова повинні в ній зрости!

А може, все оте було таки сном? Може, нічого того не було насправді?

Розмірковуючи над тим усім, Момо зненацька помітила, що внизу, на круглому дні амфітеатру, ворушиться якась ніби латочка. То спокійнісінько шукала собі їстівного зілля черепаха! Момо швидко побралася вниз і присіла біля неї навпочіпки. Черепаха тільки на мить підвела голову, подивилася на дівчинку своїми предковічними чорними очима і знов заходилася пастись.

- Доброго ранку, черепашко!- сказала Момо. На панцері не проступило ніякої відповіді.

- Це ж ти сьогодні вночі водила мене до Майстра Гори? Знов ніякої відповіді. Момо розчаровано зітхнула.

- Шкода,- стиха промовила вона,- виходить, ти звичайна собі черепаха, зовсім не… ох, я забулася її ім'я. Таке гарне, тільки довге й незвичайне. Я ще ніколи такого не чула.

«КАССІОПЕЯ!» - раптом слабенько засвітилося в черепахи на панцері. Момо в захваті прочитала знайоме ім'я.

- Так!- вигукнула вона й заплескала в долоні.-Це воно! То все ж таки це ти? Черепаха Майстра Гори, правда?

«А ТО Ж ХТО?»- засвітилось на панцері.

- То чому ж ти мені спершу не відповідала? «Я СНІДАЮ»,- повідомив напис.