Момо - Міхаель Андреас Гельмут Енде
Він понуро втупився в шибу автомобіля.
- Єдине, що я міг би ще зробити - це припнути язика, нічого не розповідати, замовкнути, може, на все життя, поки мене забудуть, чи, принаймні, поки знов стану нікому не відомим, вбогим бідолахою. Та бути вбогим і не мати мрії - ні, Момо, це пекло! Нехай я краще вже лишуся там, де я тепер. Воно, правда, й це пекло, та принаймні, комфортабельне… Ах, що я тут розбалакую. Усього цього ти, звісно, не розумієш…
Момо тільки дивилася на нього. Вона, передусім, розуміла, що він недужий, смертельно недужий. Вона здогадувалася, що й тут доклали рук Сірі пани. І не знала, як допомогти, тим більш, що він же сам цього не хоче.
- Але я все тільки про себе та й про себе,- сказав Джіджі. - Розкажи, як увесь цей час жилося тобі, Момо.
Тієї миті машина спинилася перед аеропортом. Всі вилізли й поспішили до вокзалу. Тут на Джіджі вже чекали стюардеси в формі. Кілька газетних репортерів заклацали фотоапаратами, засипаючи Джіджі запитаннями. Та стюардеси заквапили його, бо літак відлітав за лічені хвилини.
Джіджі нахилився до Момо й подивився на неї. І враз в очах у нього заблищали сльози.
- Слухай, Момо,- сказав він тихо, так, що ніхто не чув,- залишайся зі мною! Я візьму тебе в цю подорож і всюди братиму з собою! Ти житимеш у моєму чудовому будинку і вбиратимешся в оксамити й шовки, як справжня маленька принцеса. Аби ти тільки була поруч і слухала мене. Може, тоді мені спадуть на думку справжні історії, такі, як колись, пам'ятаєш? Скажи тільки «так», Момо, і все знову буде гаразд. Допоможи мені, прошу!
Момо дуже б хотіла йому допомогти! У неї аж серце заболіло. Проте вона почувала: це неправда, він не стане вже колишнім Джіджі, і йому нічого не зарадить, якщо вона стане не колишньою Момо. її очі теж набігли слізьми. Вона похитала головою.
І Джіджі зрозумів. Він сумно кивнув головою, і дами, яким він сам за це платив, потягли його геть. Він ще помахав їй здалеку, Момо помахала йому - і він зник з очей.
За всю зустріч із Джіджі Момо не пощастило й слова промовити. А вона ж стільки мала йому розповісти! І їй здалося, що, знайшовши Джіджі, вона водночас назавжди його втратила.
Вона поволі повернулася і рушила до виходу з аеровокзалу. І раптом її пронизав страх: адже вона й Кассіопею втратила!
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
НУЖДИ ВДОСТАЛЬ
- То куди?- спитав шофер, коли Момо знову сіла в довгий, елегантний автомобіль Джіджі.
Дівчинка розгублено дивилася просто перед собою. Що йому сказати? Куди їй, власне, треба? їй треба шукати Кассіопею. Але де? Де й коли вона її загубила? Під час усієї подорожі з Джіджі її в машині не було, це Момо знала напевно. Виходить, перед будинком Джіджі! Аж тепер їй згадалися слова на панцері в черепахи: «ПРОЩАВАЙ!» і «Я ЙДУ ТЕБЕ ШУКАТИ!» Звісно, Кассіопея заздалегідь знала, що вони ось-ось загубляться одна від одної. І тепер вона десь шукає Момо. Але де шукати Кассіопею?
- Ну, то надумалася вже?- сказав шофер і затарабанив пальцями по кермі. - Не тільки в мене роботи, що возити тебе на прогулянку.
- До дому Джіджі, будь ласка,- відповіла Момо. Шофер трохи спантелично глянув на неї.
- Я гадаю, що треба відвезти тебе до твоєї домівки. Чи ти тепер житимеш у нас?
- Ні,- сказала Момо,- я щось загубила там на вулиці й хочу знайти.
Шоферові це було з руки, він однаково туди їхав. Коли вони під'їхали до вілли Джіджі, Момо вилізла з машини й заходилася пильно скрізь шукати. машини.
- Черепаху Майстра Гори,- відповіла Момо. - Вона зветься Кассіопея і вміє заглядати на півгодини вперед. У неї на панцері проступають літери. Мені неодмінно треба її знайти. Допоможіть мені, будь ласка!
- Я не маю часу на дурні жарти!- пробурчав шофер і в'їхав у браму, яка, пропустивши машину, зачинилась.
Момо все шукала. Вона обдивилася всю вулицю, але Кассіопеї ніде не знайшла.
«Може,- подумала Момо,- вона вже пішла додому, до амфітеатру?»
І дівчинка й собі поволі подалася тією дорогою, якою дісталася сюди. Вона зазирала в кожну шпарину під мурами, у кожну канаву. І знай кликала черепаху на ім'я. Та все дарма.
Пізно вночі дісталася Момо до старого амфітеатру. Вона й тут пильно обшукала все, наскільки це було можливо в темряві. Вона голубила несміливу надію, що черепаха якимось дивом уже добулась додому. Та це, звісно, було неможливо,- Кассіопея ж ходила так поволеньки!
Момо залізла в ліжко. Це вона вперше була сама як палець.]
Кілька наступних тижнів Момо марно блукала скрізь по великому місту, шукаючи Беппо-Підмітальника. Оскільки ніхто не міг розповісти їй, де він, залишалося тільки без надії сподіватись, що вона зустріне його десь ненароком. Та в цьому велетенському місті можливість зустрітися з кимось випадково була так само малоймовірна, як те, що пляшку з листом, яку потерпілий кинув у хвилі безкрайого океану, спіймають рибалки з незмірно далекого узбережжя.
І все лі таки, казала собі Момо, він, може, десь зовсім поруч. Хтозна, може, я щойно пройшла там, де Беппо був годину, чи хвилину, чи, може, одненьку мить тому? Або ж навпаки: скільки разів міг Беппо - одразу чи й не відразу після неї - проходити оцим ось майданом чи звертати за ріг отієї он вулиці! І Момо не раз дожидала по кілька годин на однім місці. Та зрештою доводилось-таки рушати далі, і цілком можливо, що вони розминулися з Беппо тільки за якусь хвилину перед цим.
Як би їй тепер стала в пригоді Кассіопея! Якби вона оце була з нею, то порадила б: «ЧЕКАЙ!» або: «РУШАЙ!», а так Момо ніколи не знала, що робити. Вона боялася, що розминеться з Беппо, дожидаючи на місці, й знову ж таки боялася розминутись, рушаючи звідти.
Шукала вона й дітей, що колись учащали до неї в амфітеатр. Проте не знайшла нікого. Дітей на вулицях їй взагалі не
