Антон та інші нещастя - Гюдрун Скреттінг

Приходить Уле з батьками. І з величезним кошиком коричних вертунів. Вони такі радісні, окситоцин просто прискає з них — усіх трьох. Здається, не на одну дитину вистачить!

Увечері ми також їстимемо вдома коричні вертуни. Якщо я в школі не об’їмся. Бо до нас у гості прийде електричиня. Не для ремонту електрощитка. По-моєму, вона дуже любить пекти.

До початку дійства нас, усіх учнів, збирають у сусідній зі спортзалом кімнаті, де зберігаються гімнастичні мати. Звідти ми вийдемо й пройдемо між рядами батьків парами в полонезі до самої сцени. Щоб батьки встигли нами намилуватися, зворушено всміхаючись. Якщо, звісно, захочуть зворушено всміхатися.

— Привіт!

Переді мною стоїть Іне. Волосся підібране догори, у світло-блакитній сукенці з почепленою квіткою.

— Привіт!

— Гарна краватка, — каже Іне.

— Гарна квітка, — кажу я.

На нас шикає Анне.

— Готові? — питає вона. — Знайдіть свого партнера й шикуйтеся за мною.

Іне дивиться на мене, я — на неї. І ми стаємо за Анне. Узявшись за руки.

За нами — Уле з Емілією.

— Щасти! — шепоче він.

— Щасти! — пошепки відповідаю я.

Умикається програвач. «Наполеон в похід через Альпи зібрався». Надто гучно. І ми крокуємо. Через спортзал. У костюмах і сукнях, хто марширує, а хто кульгає, високі й коротуни. Повз носові хустинки, повз батьків і камери — на сцену.

Багато батьків ніяк не вгомоняться, фільмують, доки Ларс розповідає, яким неймовірним класом ми були і який у нас великий потенціал — в усіх заразом!

Коли на сцену виходить директор і майже повторює за Ларсом свою промову, клацання камер стихає. Але всі бурхливо й довго аплодують вчителям, бо вони теж неймовірні; їм дарують квіти, цукерки й кожному записничок із жартами.

— А тепер сьомий клас хоче подякувати вам піснею, — оголошує Анне. — Готові, хлопчики й дівчатка?

Батьки точно готові! Угору здіймається ліс камер.

Іне смикає мене за руку. Я дивлюся на неї. Ми пригинаємося і, ховаючись за спинами однокласників, втікаємо за лаштунки. Ніхто й не помітив.

— Ходімо, — каже Іне.

Я йду за нею зі сцени. Ми обходимо шкільну будівлю й тихенько прокрадаємося у спортзал з запасного входу. Поза спинами батьків.

Іне заштовхує мене до кімнатки з гімнастичним матами. Розсувні двері відчинені. Тож нам добре видно сцену.

— Що ти задумала? — шепочу я.

— Дивись, — Іне киває у бік сцени.

Там стоїть наш клас. Кевін, і Сара, й Емілія, і всі-всі, з ким ми ходили до школи сім років. «Це ми, це ми, браття й сестри завтрашнього дня», — співають вони — такі милі й зворушливі.

— Зараз побачиш, — каже Іне.

Пісня закінчується. Настав час піднімати плакати. «УРА НАШІЙ ШКОЛІ» — має бути на них написано, коли Вільде, Емілія та Кевін у правильній послідовності піднімуть кожне свій плакат.

Вільде піднімає «УРА», Емілія — «НАШІЙ». З квіточками й кульками. Тепер Кевінова черга. Він стріпує головою, відкидаючи назад волосся, і піднімає плакат. Але на ньому чомусь не написано «ШКОЛІ».

Там написано «СПОСОБИ ЗАСТОСУВАННЯ КОНДОМІВ».

Батьки в залі відразу це помічають. Лиш не Кевін. Він далі усміхається і театрально стріпує головою — під сміх залу. Камери клацають, мов шалені.

Першим з хлопців завважує підміну Оскар. І тоді ми з Іне ще глибше ховаємося за матами.

— Ти божевільна! — пирхаю я.

— Ага…

А тоді стається найдивовижніше в моєму житті. Іне бере долонями мої щоки й цілує мене. І не звичайним коротким цмоком. А довгим, теплим поцілунком, який пахне літом і трохи гумою гімнастичних матів. Потім уважно на мене дивиться.

— То що, готовий?

Я розумію, що вона має на увазі. Хоч і досі онімілий від губ аж до кінчиків пальців на ногах. Лише я можу зрозуміти, про що вона. Бо я теж такий самий божевільний, як і Іне.

Ми вже так робили. Багато разів. Синхронно залазили кожен на своє дерево, тримаючи за кінці дошку. Надто тоді, коли були меншими й випробовували, як високо над землею зуміємо по ній пройти. До третьої гілляки посередині дерев це нам добре вдавалося. А ось вище було вже страшно. Вище гілки густіші, та й дошка важка. Не раз бувало, що вона ледь не вислизала з рук.

— Знаєш, — каже раптом Іне зі свого дерева, — нам бракує Уле.

Звісно, нам бракує Уле. Ще й у такий день! Бо хоч він і не ходить дошкою, але часто буває тут разом з нами. Уле наш друг. Як без нього!

Однією рукою я набираю смс-ку. Сподіваюся, він її почує.

Ми довго дряпаємося нагору. Іне ще важче, ніж мені. Бо вона в сукні, і поділ весь час зачіпається за гілки.

Зрештою, ми таки вилазимо. На самі вершечки дерев. Кладемо дошку на гілки, які примітили собі вже давно, ще з дитинства. Трохи її гойдаємо, щоб упевнитися, чи надійно лежить.

— Привіт! — кричить знизу Уле.

Таки побачив смс-ку!

— Привіт! — відповідаємо з десятиметрової висоти. — Ти готовий?

Уле готовий. Ми — також.

Я перший стаю на дошку. Новеньким чорним черевиком. Іне чинить так само. У своїй світло-блакитній сукенці в квіточки. І ми йдемо. Розпростерши руки, дивлячись поперед себе. Іне і я, кожний від свого дерева.

Я не дивлюся униз. Давно вже цього навчився. Дивлюся просто в очі Іне, а вона підходить дедалі ближче. Я теж наближаюся до неї. Одна нога поперед другої, аж доки відчуваю її подих на своєму обличчі. Десять метрів до землі. Дуже небезпечно.

Але ж Уле сидить на пеньку під нами. Тому нічого не може статися. Нічого в усьому світі.

Я усміхаюся до Іне. Її волосся ледь тріпотить на вітрі, сукня — теж. У неї досі зелені очі. Досі маленькі вушка й трохи викривлений передній зуб. І все ж я думаю: «Вона стала інакшою. Це — цілком нова Іне».

Так я і відчуваю: цієї миті усе на світі змінилося. Іне, тато і цілий Всесвіт. Берези, весна й останній день у сьомому класі.

— Шаленство, — шепоче Іне, очі в неї блищать.

— Баланс, — шепочу я.

Є стільки способів балансувати. Для Сіґне Сальвесен життя найліпше балансує без чоловіка й дітей. Вона досі щаслива, що колись припустилася помилки й спізнилася на власне весілля.

У сім’ї Іне батьки балансують кожне окремо, у своїх домівках. Та все ж по обидва боки від Іне. На щастя!

Для батьків Уле життєвий баланс — сидіти на