Антон та інші нещастя - Гюдрун Скреттінг

Він, можливо, й любить індійську кухню. Але зараз його цікавлять лише дачні туалети. Тож чоловік барабанить пальцями й замовкає.

Беата озирається.

— То… — питає вона з надією. — Що тут відбуватиметься?

Чоловік здивовано дивиться на неї.

— Почекаємо й побачимо.

Беата, певно, сприймає його слова за обіцянку чогось надзвичайного.

— Он як, — підморгує вона. — Сюрприз? Саме так і було написано в моєму гороскопі, — каже змовницьким тоном. — Що на мене чекає несподіванка. Сьогодні…

Стильний чоловік лише спантеличено дивиться на неї, не знає, що йому казати, й далі барабанить пальцями.

Беата озирається.

— А ВОНИ що тут роблять?

Зал поволі починає заповнюватися. П’ятеро жінок сидять окремо одна від одної, і щонайменше троє з них мають трохи розгублений вигляд.

— Вони? — перепитує чоловік, оглядаючись. — Те саме, що й ви, гадаю. І всі решта.

— Усі решта?

Я бачу, як Беата трохи напружується.

— Думаєте, вони всі прийшли сюди на запрошення?

Чоловік сміється, трохи аж наче зверхньо.

— Звичайно! — каже він, не підозрюючи, як усе руйнує. — Що іще можна тут робити у четвер увечері?

Беата глибоко вдихає. Затримує трохи дихання. І я щосили сподіваюся, що вона з тих жінок, котрих від образи просто заціплює.

Однак Беата виявляється зовсім не сумирною істотою.

— Звичайно?! — кричить вона. — То ви вважаєте, що це порядно?

Чоловік ошелешено витріщається на неї. Куди й поділася вишуканість, він нервово вовтузиться на стільці й розгублено кліпає очима.

Зате Беата скаженіє. Підведені чорною тушшю очі звужуються до маленьких щілинок.

— Повний зал жінок, так?! Щоб поглумитися над ними?

Чоловік безпомічно роззирається навсібіч. Уже й пальцями навіть не барабанить.

— Поглумитися? — перелякано перепитує він.

Беата ще на октаву підвищує голос, обводить поглядом зал.

— Дами! — верещить вона. — Цей чоловік — свиня! Щоб ви знали!

І лиш війнула подолом червоної сукні з дверей. Гороскоп справдився! Сюрприз вдався!

Стильний чоловік кинувся у туалет. Може, блювати. Хтозна…

Я роззираюся залом. Дами з мого списку сидять розгублені, вражені звинуваченням чоловіка у свинстві. Але ніхто не встає і не йде геть. Неймовірно.

Здається, я вирахував, хто з них Ґру. Одна дама в першому ряду тримає у торбинці собачку.

За дві хвилини до четвертої ще дві жінки сідають переді мною. Одній на вигляд шістдесят, вона має обвислі груди. Друга значно молодша.

— Ви теж отримали запрошення? — питає молодша.

Вона почувається невпевнено. Дуже засмагла шкіра, з-під коротких рукавчиків блузки випинаються міцні м’язи. Мабуть, Сірі. Ота, що особистий тренер.

— Так, — відповідає старша жінка. — Він обіцяв продемонструвати всяке-різне. Маю великі очікування…

Ага, старша — потенційна клієнтка тата, здогадуюсь я. Цікавиться зручним туалетом для літньої хатинки. Бо відповідає легко й невимушено.

Сірі дивиться на неї.

— Усяке-різне? — перепитує вона. — Скажіть мені, що це за локація? — цікавиться вона, розглядаючи зелені оксамитові завіси на сцені.

— О, цей зал винаймають для різних святкувань, — пояснює дама з обвислими грудьми. — Або показів.

— Тобто місце для публічних виступів?

У голосі Сірі вчуваються налякані нотки. Вона здивовано міряє поглядом сусідку.

— Яких лише зацікавлень не мають люди, — киває старша дама, посміюючись.

Я затуляю обличчя долонями. Татові доведеться залагоджувати купу непорозумінь, коли я йому розповім, що й до чого. Найліпше було б, щоб він вийшов на сцену й розповів усе, як є. Що має сина, який дуже хоче йому допомогти. А натомість заварив несусвітню кашу.

Я озираюся, кручу головою на всі боки. «Може, в тата закреп, — думаю я. — Може, публіці надокучить чекати, і всі розійдуться. Можна ж такого сподіватися?»

Раптом у залі гасне світло. З динаміків лунають звуки електрогітари, лине улюблена мелодія татового покоління меломанів. «The Fatal Countdown» чи щось таке. Хай там як, гурт називається, по-моєму, «Європа».

Музика грає недовго. Мелодія уривається, на сцену падає світляний сніп прожектора.

Там стоїть тато. Мій тато. З мікрофоном, у костюмі. На тлі банера.

Він ненавидить сюрпризи…

Я запитую себе: «Які я маю шанси? У відсотках? Як я міг би передбачити розгортання подій, коли вішав оголошення у “Rema”?»

Такого я зовсім не планував. Я ніколи, нізащо не хотів би, щоб тато стояв на сцені й розповідав про дачні туалети жінкам, які шукають собі коханого. Я лише хотів, щоб тато знайшов собі любу жінку. Щоб вирівнялася його скривлена життєва вісь. Але ж не тепер. І вже точно не тут.

Я ж примчав, щоб його застерегти, перш ніж усе почнеться. А він тим часом ховався за лаштунками. Як різдвяний гном. Що я наробив? І як мені тепер вчинити?

— Привіт усім! — промовляє тато трохи незвичним, гугнявим голосом. — Мене звати Пол. Це я запросив вас на цей вечір!

Останню фразу він голосно викрикує, ніби сподівається овацій у відповідь. Овацій немає. Кілька сухих аплодисментів від тих, хто прийшов послухати про туалети. Решта не плескають. Але всі сидять в напруженому очікуванні.

— Я запросив сюди сьогодні саме вас, бо ви зацікавлені у високій якості й не боїтеся думати по-новому! Широко!

Тато пройшовся сценою і заговорив знову. Я бачу, що він проводив репетицію свого виступу. І не раз.

— Дозвольте повернути вас трохи в минуле, — каже тато. — Ще не так давно, коли збиралося більше, ніж двоє, доводилося бігати в кущі… Ви ж розумієте, про що я кажу?

Нарешті зал трішки жвавішає. Хихочуть три жінки. ВОНИ розуміють, що туалет швидко переповниться, якщо в літньому будиночку житиме більше, аніж дві особи. Доведеться дзюрити десь надворі. Однак цього не розуміють «мої» дами. Певно, ламають собі голови, що ж відбувається у кущах.

— Але ж двоє — це надто мало! Правда? — промовляє тато.

У залі знову тиша. Тато не здається.

— Бо ж нам хочеться компанії. Що більше, то ліпше. І ось тоді потрібні нові рішення!

Я не впізнаю свого тата. Він поводиться, як ведучі телешоу, — сходить з мікрофоном зі сцени в зал.

— Ось ви, наприклад, — зупиняється він біля жінки в першому ряду. — Що для вас найважливіше?

Це — Ґру, з собачкою. Судячи з виразу її обличчя, ніяк не скажеш, що вона має велике бажання відповідати. Але тато тицяє мікрофон їй під ніс, і вона пищить:

— Приємно проведений час, можливо…

Тато дивиться на неї.

— Приємно проведений час, — повторює він.

Не зовсім такої відповіді сподівався. Тато трохи дурненько усміхається, мабуть, думає, що Ґру полюбляє надовго засідати в туалеті. Або процес відбувається туго. Знаючи тата, припускаю, що він вражений, як це жінка наважилася зізнатися у такому перед публікою.

— Добре