Гордівниця Злата - Тамара Крюкова

Спадкоємець короля дивився лише на статую, глухий і сліпий до всього, що відбувалося навколо. Не розуміючи, що сталося, Злата оглянула присутніх. В очах людей читався забобонний жах. Погляд дівчини зупинився на Чорній герцогині. Блискуча красуня не могла приховати зловтіхи. Вона сяяла від щастя й ледь стримувалась, щоб не розсміятися. У душі Злати слизькою змією ворухнулася тривога.

Схопивши принца за руку, дівчина зазирнула йому в обличчя.

— Скажи мені, що з тобою? Перестань дивитися на мене так, немов я — порожнє місце!

Даремно вона благала, плакала, кричала, волала до натовпу. Ніхто не почув її крику й не повернув до неї голови. Закляття гномів здійснилося. Для всіх вона стала статуєю і, переступивши межу реальності, опинилася там, де живуть феї і фурії. Злата здогадалася: в усьому винен нещасливий перстень. Марно намагалася вона зняти зачаровану обручку, вона як улита сиділа на пальці. Шляху назад не було.

Раптом Златі видалося, що хтось наполегливо кличе її з собору. Дівчина не чула голосу, вона просто відчувала, що її чекають за стінами приміщення. Не в змозі протистояти мовчазному наказу, вона пішла до виходу. Натовп на площі хвилювався. Незрима для всіх, Злата збігла вниз східцями й раптом почула знайоме хихикання й солодкий голосок:

— Ось і побачились, красунечко. Нарешті ж я тебе докликалася. Мені ж бо доріжка в собор заборонена, а поговорити край як необхідно.

На паперті стояла Віщунка. Підхопивши довгий шлейф рудуватої спідниці, вона розчинилася в повітрі й наступної миті опинилася перед Златою.

— Віщунка з Лисячої Нори! — відсахнувшись, скрикнула дівчина.

— Вона сама. Ти, бачу, зустрічі не рада, а даремно. Адже я прийшла твоїй біді зарадити.

— Ти знаєш, як це зробити? — недовірливо запитала дівчина.

— Чому ж ні! У мене на будь-який випадок засіб припасений, — Віщунка порилася в поношеному ганчір’яному ридикюлі й дістала з нього шматочок вугілля. — Колись гноми одягли тобі на голівку Обруч забуття з діамантом чистоти небесної, і забула ти про своє минуле. Я допомогла тобі повернути пам’ять, але діамант перетворився на цю саму вуглинку, що ти мені на сплату за послугу віддала. Як тільки одержиш вуглинку назад, закляття гномів спаде, і заживеш ти зі своїм чоловіком, наче й не було нічого, принцесочко.

Відьма очікувально уп’ялася в Злату. Дівчина, не зводячи очей зі шматочка вугілля, повільно промовила:

— Що ти хочеш за вуглинку?

Віщунка хихикнула й запричитала фальшивим голосом:

— Плата, може, і не звичайна, та тільки товар того вартий.

— Не викручуйся, кажи прямо, — наказала Злата.

— Твою душу, — коротко оголосила Відьма.

Дівчина відсахнулася, начебто побачила перед собою гадюку.

— Що?! Не бувати цьому! Ніколи!

— Як знаєш. Моя справа — запропонувати, — нервово хихикнула відьма й пішла геть. Вона зробила кілька неквапливих кроків, але, побачивши, що її не окликають, жваво повернулася назад.

— Ну подумай, яка тобі користь каменюкою стояти? Адже для людей ти тепер порожнє місце, тьфу, — зло сплюнула стара. — Навіщо тобі твоя душа? З нею тільки маячня та переживання. А коли королевою станеш, то тобі душа й зовсім ні до чого. Бездушною жити легше. Погоджуйся на чесний обмін і повертайся до свого жениха.

Злата з відразою позадкувала від старої відьми, а потім розвернулася й стрілою зметнулася по східцях до собору.

— Схаменися, нетямо. Сама від свого щастя відмовляєшся! — нісся їй услід сердитий крик.

У соборі панували розгубленість і метушня. Злата з легкістю пробиралася в натовпі. Земних перешкод для неї більше не існувало. Вона підбігла до вівтаря і, склавши в благанні руки, опустилася на коліна.

— Боже, підкажи мені шлях! Невже немає для мене повернення?

Раптом Злата почула за спиною перестук копит. Дівчина здивовано озирнулася й побачила біля дверей сліпуче білого єдинорога. Його шовковиста шерсть сріблилася, ніби була виткана з місячного світла. Єдиноріг нетерпляче труснув головою, і грива його зметнулася, як холодне полум’я. Ніхто не повернувся у бік чарівного звіра, невидимого, як і Злата. У граціозному стрибку він злетів над головами присутніх й опустився біля дівчини. Схиливши передні ноги, він став перед нею на коліна й торкнувся губами вінчальної сукні, немов цілуючи її.

«Я, мабуть, сплю і бачу сон», — подумала Злата.

Вона простягнула руку й обережно погладила неземного посланця.

— Значить, ти і є мій провідник. Що ж, хай буде так, — сумно посміхнулася дівчина.

З важким серцем вона кинула довгий прощальний погляд на гостей і, зупинивши очі на принці, ледь чутно прошептала:

— До побачення, мій коханий. Я ще повернуся.

Злата осідлала чарівного скакуна, той легко підхопився на ноги й одним стрибком виніс її з собору. На той час новина про перетворення нареченої облетіла весь майдан. Натовп гудів і хвилювався як розбурхане море.

Раптом до мармурових східців собору спустилася веселка.