Гордівниця Злата - Тамара Крюкова

— Навіщо заперечувати? Адже тобі, о Великий Янусе, дане істинне знання, — раболіпно закивала та, потупивши очі, ховаючи жадібний вогник, що спалахнув у них.

— Часом знання вбиває надію. Навіщо прагнути до мети, якщо усе заздалегідь вирішено? — задумливо промовив Янус.

Видіння зникло. На його долоні знову лежав непоказний шматочок чорного вугілля.

— Коли один втрачає надію, інший знаходить її, — лукаво посміхнулася стара, думаючи про свої марнославні плани.

— Ти занадто рано святкуєш перемогу. Я дам цій дівчині шанс пошити тебе в дурні, — пустотливо посміхнувся Янус-юнак. — Якщо вона пройде зоряною дорогою й подолає всі випробування й спокуси, то повернеться на Землю на Каравелі Блакитної Мрії.

— А якщо не зуміє? — захриплим від хвилювання голосом пробелькотіла Віщунка.

— Тоді я накреслю лінію її долі, — безпристрасно вимовив літописець і жестом показав, що бесіду закінчено.

Єдиноріг ніс Злату іскристим райдужним мостом. Розчинена у лазуровому серпанку Земля залишилася позаду. Зверху крізь сито хмар просівалися сонячні промені. Торжество світла було величним і чарівним. Златі захотілося перетворитися на золоту піщинку й плисти легко й бездумно в теплому сонячному промені.

Дівчині видалося, що колись щось подібне вже ставалося з нею. Вона здійняла руки, як крила, до нього, але, на жаль, в’язка темна туга огортала її, не відпускаючи в політ. Ледь спалахнувши, захоплення розчинилося в сутінках суму. Похнюпившись, вершниця продовжувала шлях, чужа на святі світла й тепла. Непокірні сльози важкими краплями покотилися по її щоках, і крихітні веселки заграли на густих віях.

Розмірений цокіт золочених копит порушував урочисту тишу. Райдужний міст губився в серпанку, такому ж невиразному й туманному, як і майбутнє золотоволосої красуні. Намагаючись відігнати смуток, Злата змахнула сльози, випростувалася в сідлі і, погладивши єдинорога по шовковистій гриві, підбадьорливо сказала:

— Не будемо журитися. Найгірше вже позаду, отже, залишається сподіватися тільки на гарне.

Єдиноріг мотнув головою, немов погоджуючись, і ще стрімкіше понісся вперед. Незабаром удалині з’явився чарівний сад. Залитий сонцем і огорнутий цвітінням, він, як примарне видіння, висів у повітрі. Рівні тераси сягали в небо, туди, де над виром квітучих дерев піднімався чудовий палац. Надхмарний і невагомий, він здавався казковим міражем. Єдиноріг підлетів до саду й опинився під покровом дерев. Тут веселка закінчувалася.

Навколо вирувала весна. У мереживному вінчальному вбранні Злата сама була, немов квітуче деревце. Здавалося, вона злилася з садом і була тут не чужинкою, а господаркою. Усе вище й вище до палацу ніс її чарівний скакун. Біля воріт замку єдиноріг опустився на коліна, пропонуючи вершниці спішитися. Злата слухняно зійшла на землю. Єдиноріг кинув на неї прощальний погляд і помчав геть.

— Прощавай! — крикнула йому навздогін Злата.

Їй було сумно розлучатися з білогривим скакуном. Тепер вона залишилася сама-самісінька. Однак сумувати не було коли. Що ж чекало на неї попереду?

Злата з цікавістю оглянула замок. Зблизька він виявився ще чарівнішим. Викладені з бурштину стіни світилися, ніби в них ховалися сонячні промені. Численні вежі здіймалися у височінь гострими шпилями, на яких віяли різнокольорові прапори. Деякі башточки з’єднували химерно вигнуті мости з золоченим різьбленим поруччям.

Злата підійшла до окутих міддю дверей замку й простягла руку до масивного бронзового кільця, але її пальці схопили лише повітря. Дівчина провела рукою по стіні, але, на жаль, на ту й натяку не було. Замок тільки ввижався, він був грою уяви. Злата розчаровано повернулася й зібралася піти, як раптом почула ніжний шелесткий голос:

— Ти така ж прекрасна, як твоя душа. Заходь, — запросив невидимий співрозмовник.

— Хто тут? — запитала Злата, озираючись довкола.

— Я — тутешній сторож, хранитель музики, — пролунала відповідь. — Йди, не бійся. Ти — бажана гостя надхмарного замку.

Ілюзорні двері безшумно розчинилися навстіж. Злата з трепетом ступила на парадні сходи й відчула під ногами порожнечу. Дівчина зойкнула, очікуючи, що провалиться в прірву, але повітря згустилося й не дало їй упасти. Злата зробила обережний крок, потім другий. І, посміливішавши, вона вже летіла над неіснуючими сходами, ледь торкаючись їх вишуканими атласними черевичками. Голос кликав і спрямовував її, щоб вона не заблукала в нескінченних залах і переходах.

— Яке твоє ім’я, невидимий провіднику? — запитала Злата.

— Зефір.

— Зефір? Так називають легкий вітерець, — здивувалася дівчина.

— А я і є вітер, вільний і легкий, як і ти.

Злату підхопило і, як пушинку, понесло палацом. Вона мимоволі розсміялася, але відразу ж затялася.

— Напевно, я поводжуся легковажно: сміюся, коли повинна сумувати.

— Недаремно кажуть, з яким пристаєш, такий сам стаєш, — пустотливо прошелестів вітерець.

Злата прислухалася. Звідкись зверху долинала чудова мелодія. Вона то змовкала, то звучала знову, протяжно й плавно. Мотив не можна було ні наспівати, ні передбачити. Музика