Гордівниця Злата - Тамара Крюкова

І ось здалеку долинув цокіт копит і гуркіт коліс по бруківці. До собору в супроводі бравих вершників на білих конях під’їхав кортеж оповитих квітами карет. Натовп збуджено загув. Вірнопіддані радісними криками вітали появу принца, але коли з карети вийшла наречена, люди завмерли, вражені її красою. Легка й граціозна, в білій вінчальній сукні, вона була схожа на небесну фею.

Пишна червонощока торговка рибою штовхнула в бік свого дружка, коваля.

— Поглянь-но. Майбутня королева, а не одягла на себе жодної цяцьки. Якби я була нареченою принца, то від голови до ніг обвішалася б золотими брязкітками.

— Напевно, тому принц тебе й не посватав, моя товстушко. Занадто вже багато грошей довелося б викласти на твоє вбрання, — засміявся коваль.

Наречена принца й справді ніколи не носила коштовностей. Утім, прикраси їй були не потрібні. Її розкішне золоте волосся було подібне до чистого золота. Недарма її називали Златою.

Піднімаючись під руку з принцом сходинками собору, Злата посміхалася й кивком голови відповідала на вітання натовпу, але думки її були далеко. Вона з таким нетерпінням чекала дня весілля, але сьогодні у її душі оселилася неясна тривога. Злату лякала церемонія вінчання. Даремно вона зверталася до голосу розуму, намагаючись побороти передчуття біди. Лише коли ритуал вінчання наближався до кінця, дівчина зітхнула з полегшенням: незабаром усе закінчиться, вона стане дружиною принца й посміється над своїми безглуздими страхами. Молодим піднесли золоту тарілочку з обручками.

Спостерігаючи за обрядом, юна герцогиня стисла кулаки так, що кісточки пальців побіліли, а нігті вп’ялися в долоні. Невже все скінчено, і ця вискочка стане королевою? Агнеса не могла й у думках допустити, щоб на троні сиділа інша. Не треба було довіряти Віщунці з Лисячої Нори! Отрута була б надійнішою.

Принц узяв із золотої тарілочки обручку. Найчистіший камінь блиснув бездоганними гранями. Злата похолола. Це був не той перстень, що замовляли до весілля. У золотій оправі було не скельце, а справжній діамант. Златі видалось, що від коштовного каменя віє смертельним холодом. Вона мимоволі відсмикнула руку, наречений упустив обручку, і вона покотилося по килиму.

— Погана прикмета, — зойкнув хтось у натовпі.

Принц здивовано глянув на кохану. Вона була бліда, як смерть.

— Що з тобою? — розгублено запитав юнак.

— Обручка несправжня, — ледь чутно прошепотіла Злата, але принц по-своєму витлумачив її слова.

— Ти сама хотіла, щоб камінь був фальшивий. Тепер уже змінювати щось пізно, — тихо промовив він, не в змозі приховати роздратування.

Та й як тут не розсердитися: становище було досить безглуздим. Бракувало ще почати суперечку в церкві під час вінчання, коли на них дивляться сотні очей? Треба було в будь-який спосіб виправити незручну затримку. Принц не розгубився. Недарма ж у його жилах текла королівська кров. Він рішуче взяв Злату за руку. Пальці дівчини тремтіли. Як могла вона пояснити свій каприз? Вона у відчаї подивилася на присутніх, ніби сподіваючись знайти підтримку, і раптом зустрілася поглядом з юною герцогинею. У темних, повних ненависті очах блискучої красуні застигло напружене чекання. Губи Агнеси скривила недобра усмішка, начебто вона кидала виклик суперниці. Шляху назад не було. Злата скорилася долі. Обручка ковзнула на її палець.

Тієї ж миті земля здригнулася. Звідкись здалеку донісся глухий гул, начебто вогненний вулкан пробуджувався від вікового сну. Сильний порив вітру враз задув усі свічки. Усе потонуло в пітьмі. Раптом у соборі палахнула блискавка — це спалахнув діамант на обручці нареченої. Дівчині видалося, що вона летить у бездонну холодну прірву. Їй стало так само самотньо й страшно, як колись у діамантовій штольні гномів. Гуркіт грому тряснув будинок. Стіни собору затремтіли, ось-ось ладні повалитися. Люди з жахом кинулися до виходу, але раптом усе стихло. Свічки спалахнули знову. Здавалося, що розбурхана стихія всім примарилася. Присутні почали приходити до тями від потрясіння. І раптом пролунав відчайдушний крик. Люди застигли в забобонному страху. Наречена зникла.

Перед вівтарем, простягнувши до принца витончену руку, стояла чудова статуя з білосніжного мармуру.

Гроза відгриміла, і знову запанував спокій. Собор виглядав урочистим і непорушним, наче його стіни щойно не стрясала стихія.

Злата зітхнула з полегшенням: жива! Вона подивилася на обручку, яка сяяла на пальці, і ледь не застрибала на радощах. Добре ще, що вона вчасно згадала, що нареченій принца негоже поводитися так легковажно. Дівчина щасливо посміхнулася нареченому й з подивом побачила, що його обличчя скривилося від болю й розпачу.

— Ну-бо, припини сердитись. Обіцяю, більше ніколи не буду тобі перечити, — сказала Злата і, пустотливо примружившись, додала: — Ну, хіба що тільки в тих випадках, коли я права.

Принц не відповів на жарт. Погляд його був звернений кудись повз наречену. Спантеличена, Злата озирнулася й побачила статую, зроблену настільки мистецьки, що, здавалося, мармур ось-ось оживе. Воістину це був натхненний витвір великого майстра. Але найдивнішим було те, що кам’яна діва разюче була схожа на неї.

— Що це? Сюрприз? А хто