Брати-віталійці - Віллі Бредель

срібну річ, од якої не одривались дитячі оченята, моряки дарували за привітний погляд. Щоправда, інколи побратими збували свої коштовності за досить товсті ціни. Проте жмикрутами вони не були: шинкували грішми направо й наліво. Ото прийде до них якась бідна матінка, покаже їм спрацьовані долоні, заплакані очі, розповість «панам піратам» про своїх голодних сиріток, — і тужаві розбійницькі руки, які ще вчора чи позавчора людям голови зривали, співчутливо простягали багаті дари.

З корми свого «Тигра» Штертебекер стежив за товчею, де ярмаркували його хлопці. Аж глип — вістовий з міської ратуші проминається крізь натовп. Не спускаючи з нього очей, Клаус гукнув:

— Агей, Мартине! Узнай там, кого він напитує!

— Каже, в’язня доставили із Штральзунда!

— Герда? — аж скрикнув Штертебекер. — Де він?

— У ратуші! — сказав вістовий.

— Вовки би вас зарізали! Чому ви сюди його не привели? — Штертебекер поправив на боці меч і хвацько насадив на голову берет. Він хотів похизуватись перед другом, якого не бачив стільки літ. «Герд, Герд! — шепотів він, щасливий мов дитина. — Збігло майже двадцять літ, як ми бачились востаннє. А все ж я витяг тебе з темниці, — думав Клаус із задоволенням. — Штральзундські пани показали себе чемними. Та й посміялися ж вони, мабуть, із радників у бочках!»

Так розмовляючи з собою, Штертебекер підійшов до ратуші. В радницьку залу збігав по кам’яних сходах сягнистими стрибками. Вістовий ледве встигав за ним. Панів він застав з переляканими обличчями, з їхніх занепокоєних поглядів він угадував, що скоїлося щось недобре. Може, Герда вбили і привезли тільки труп? Він скрадно озирнувся й помітив у кутку високого, страшенно худого чоловіка в благенькій свитці. Герд! Довга патлата борода і волосся, що звисало аж до плечей, відливали сріблом. «Негідники! Негідники, що ви зробили з нього?» — думав Клаус, безмовно розглядаючи свого друга.

— Герде, Герде! — шепотів він.

Худенька постать стрепенулась. Обличчя шукало Клауса.

— Герде! — заголосив Штертебекер і кинувся до друга. Він обняв його за сухенькі плечі і глянув у обличчя, од якого тільки щелепи лишились, а замість очей зяяли дві кров’янисті ями. Герда осліплено!

— Герде! — гукнув Штертебекер. — Це я, Клаус. Хіба не впізнаєш свого сконенського товариша? Того самого Клауса, який згодом найнявся на «Женев’єву». Це я тебе врятував. Це я тебе звільнив.

— Клаус? — почувся шепіт.

— Так, так. Це я, твій друг!

— Клаус Штертебекер? — перепитав сліпий.

— Так, Герде, так. А негідників, які знівечили тебе, я виловлю. Конче виловлю, хай би вони сховалися на краю світа.

З кривавих ямок покотилися сльози.

— Ось гляньте! — гукнув Штертебекер і показав панам спотвореного Герда. — Гляньте, що виробляє багатирня, яка нарікає на жорстокість піратів. — Потім спитав, обернувшись до друга: — Чия це робота, Герде?

— Вульфа Вульфляма!

— Отого… отого… — заревів Клаус, задихаючись. Голос йому урвався, він тільки дивився на осліпленого друга. Перечасувавши, він спитав:

— Коли це сталося?

— Шість днів тому. Тоді, як над морем знайшли радників у бочках.

Клаус відскочив як упечений.

— Це так Вульфлям оддячив мені за те, що я відпустив його прихвоснів?

— Ти ж знаєш, Клаусе, яка улюблена кара у Вульфа Вульфляма. Про це я говорив тобі ще на Сконе.

Клаус пригорнув товариша до грудей, а Герд, повисши на його руках, заридав.

П’ять тисяч лицарів-тевтонів зненацька висипали на Готланд і, розгромивши у кривавому бою братів-віталійців, зайняли Вісбі. Це воїнство спорядила в похід Ганза, а її міста Вісмар і Росток, за спонукою яких віталійці взяли були Готланд, підло зрадили своїх союзників і відкаснулись од них у смертельну годину.

Завдяки спритності ганзейських міст Любека і Гамбурга, Маргарита й герцоги Мекленбурзькі помирились. Німецьку рать відкликали із Стокгольма, полонений герцог Альбрехт Мекленбурзький, колишній король Швеції, опинився на волі. Маргариту визнали королевою Норвегії і Швеції. Ворогуючі сторони — Данія, Норвегія, Швеція, Мекленбург і їхні посередники, ганзейські міста, — уклали договір про спільний виступ проти піратів на Балтиці й Північному морі.

Шляхетні капітани Марквард Прен, Генніг Мантойфель, Генріх фон Люхов, Арнд Штюк і лицар фон Епп розпустили спілку братів-віталійців, і кожен пішов своєю стежкою: той у міцний замок, щоб спокійніше точити розбій, той у східні води, щоб грабувати на власний страх і ризик.

Перед ворогом, що загрожував піратам і брав над ними гору числом, не склали зброї Штертебекер, Вігбольд і Гедеке, — навпаки, вони ще міцніше зімкнули свої лави і заснували нову спілку.

Магістр не раз і не два зауважував, що на морі діють ті ж самі неписані закони, що й на суші. У загонах віталійців є пани, та є чернь: одні правлять, інші спину гнуть. Лев’ячу пайку од здобичі забирають багачі, тим часом як бідняки вдовольняються покидьками. Шляхетні капітани стягали силенні нажитки у свої замки, у свої супокійні куточки.

Вігбольд знову й знову наполягав, що пора створити спілку на засадах непорушної рівності.