Брати-віталійці - Віллі Бредель

Панам зазирала у вічі вірна смерть — вони лементували, благали, падали на коліна, сподіваючись на чудо.

Вітрильник здався без бою. Вульфляма на борту не було. Од радників, які молили пощади, Клаус довідався, що він уже бургомістр у Штральзунді. Народолюбців там знищили, Зарнову стяли голову.

— Ви теж заодно з Вульфлямом? — владно спитав Клаус.

Нетяги благально залементували, зводили руки, просили залишити їх живими, обіцяючи великий викуп. Штертебекер замислився. Простіше простого вишпурнути цих йолопів у море. Але ж Герд! Тоді Вульфлям розправиться з ним, як йому заманеться.

На палубі штральзундського вітрильника стояли бочки з оселедцями; Штертебекер спинив на них очі. Він усміхнувся у пшеничну бороду і глянув на переляканих радників.

Вісімнадцять полонених матросів перейшли до тигрян, одинадцятеро лячно пригорнулись до панів. Штертебекер помилував усіх. Ба навіть пообіцяв, що відвезе їх додому!

Тигряни з наказу Штертебекера спорожнили бочки від оселедців. Засолена риба полетіла у воду. У днищах вирізали продухвини по радницьких шиях. Панів упакували в діжки, днища заклали назад. Радники сиділи карячки, висунувши на світ лишень жалюгідні лиця. Вони й досі боялись, як би їх не вижбурнули в море.

Штертебекер звелів виставити панів на видному місці. Він полічив: двадцять три бочки! Радники залементували, розміри викупу підскакували з кожною хвилиною. На гроші Клаус не ласився: він вимагав Герда.

Штральзундського вітрильника пірати взяли собі. Він був міцний та швидкий, щоправда, трохи менший за «Тигра». Саме тому Дитячий Бас, що пішов на нього капітаном, охрестив його «Морською кішкою».

До Клауса завітав магістр. Він од душі сміявся з бочкового параду і щипав багатіїв за носи, називаючи то одного, то іншого «бочковим лицарем» або «бочковим пузанем». А коли поганющий запах забивав йому подих, він лаяв панів і завважував їм, аби шанувалися та не ганьбили свого доброго виховання й на піратському кораблі.

Штертебекер закликав до себе магістра, аби той написав йому грамоту до штральзундської ратуші. Клаус упевняв її, що він викладе в гавані бочки з живим вантажем, а в один пай і гроші для викупу Герда. Так чи інак, але ратуша хай випустить його, і то якнайскорше. Адже спійманих її радників ніхто й пальцем не черкнув.

«Шумій», «Бігун» і «Кішка» прилишились на чатах біля входу в гавань, а Клаус безшумно подався далі. «Тигр» пристав до молу. Старий нічний сторож наглядав за портовою брамою. Він підійшов ближче, аби подивитись, що там за гість нагодився. Спритнющий тигрянин плигнув на мол й одним махом прибив діда до землі. А вже зв’язали його за іграшки.

Корабель хапкома пришвартували, і моряки заходились викочувати на берег живий вантаж. Пани вирячили очі од подиву: Штертебекер дурів-передурів, але слова дотримався! Вони хоча й помучилися в діжах і в очах аж зеленіло од піратського жарту — а проте їх дуже тішив такий рішенець.

Нічного сторожа посадили на порожню бочку та й міцно прив’язали до неї. В руки йому тицьнули алебарду, а Штертебекер поклав перед ним грамоту до міської ратуші і тугий мішок із тисячею любецьких гульденів.

Пірати відчалили так само нечутно, як і причалили. В’язні охали, дивились їм услід і, зводячи в небо стражденні лиця, з нетерпінням чекали ранку.

До Вісмарської гавані зайшли чотири піратських кораблі. В ратуші саме-саме сиділи любецькі ратмани, які востаннє нагадували тутешнім радцям про їхні союзницькі обов’язки. Гості запевняли місцевих радників, що Любек вірно захищатиме Вісмар і Росток од герцогів Мекленбурзьких — тільки хай ці міста без загайки поривають з Мекленбургами. Багатирня мала на думці прогнати з моря піратів, які аж надто вбилися в силу, а тому вона віддавала Стокгольм Маргариті бігцем, якщо б та заздалегідь визнала торгові права Ганзи.

Рада припинилась: у місті розбійники! Треба прийняти їх, бо лихо може бути. Після того як Штертебекер узяв Вісбі, перед ним схилялись навіть його вороги.

А панів сьогодні хоч бери й до рани прикладай; Клаусові аж любо дивитись, до чого вони гостинні. Проте магістр краще знався на людських обличчях і насторожився, як ніколи. Він раз у раз ловив вовкуваті погляди радників, їхнє підозріле перешіптування. А їй-бо, вони ховають камінь за пазухою, диви, які бісики скачуть у їхніх переляканих очах!

Клаус запрагнув відкритого ринку для своєї здобичі, і його дали піратам з дорогою душею. Герд Віндмакер все ще томився в штральзундській неволі. Але ратуша обіцяє послати гінця по нього. На зворотній путі до гавані Вігбольд застеріг друзів:

— Пахне зрадою! Ні на мить не відкладати зброї і тримати напоготові кораблі!

— Моє серце теж віщує, що радники проти нас, — погодився Гедеке. — Їхня гречність тільки про людське око.

— Ось бачите, до чого спричинились наші успіхи, — сказав Штертебекер. — Коли ми зламали Вісбі, гадають вони, то ще легше здолаємо Вісмар. — І він зайшовся сміхом.

— Отож-то, — зауважив Вігбольд. — Коли вони такої думки, значить, справи кепські.

— У багачів, звичайно! — вигукнув Клаус, все ще сміючись.

— Ні, я гадаю, що в нас, — сухо відповів магістр.

Три дні вісмарці юрмилися в гавані, розкуповуючи піратську здобич. Розбійники спродували її за безцінь. Якусь дрібничку або навіть