Альфонс Цiттербаке - Герхард Хольц-Баумерт

Сестра неабияк розсердилась. Вона швидко знайшла записку для мами. «По три краплі тричі на день» — так було там написано.

Я зарікся ходити в амбулаторію. Краще завжди чиститиму зуби, митиму вуха і добре їстиму.

Але на цьому прикрощі не скінчились. Ще ж футбол!

Коли я прийшов на спортмайданчик, якраз пролунав фінальний свисток закінчити гру. Наша команда програла з рахунком 11:3. Всі сердито дивилися на мене, ніби я був винний у цьому.

— З тобою ми куди краще прокричали б наше гасло. І напевне виграли б.

Навіть Петер, наш справедливий голова ради загону, просто лютував:

— Де твоє слово. Альфонсе? Ти ж збирався вчасно прийти!

— Я був у лам… лампо… Як воно, кляте, називається?

Не дочекавшись мого пояснення, Бруно крикнув:

— Викручується! Кинув нас напризволяще. Викликати Ціттербаке на раду загону!

Мабуть, завтра доведеться мені виправдовуватися перед радою загону. А що скаже рада, коли розповім, як лікарі говорили мені: чистити зуби, мити вуха, більше їсти. Вони ще й закинуть мені, що, мовляв, я не виконую піонерського правила: «Піонер дбає про чистоту і здоров'я свого тіла».

А ще довготелесий Герберт із сьомого «А» скаржиться, що хтось був у лікаря і видавав себе за воротаря гандбольної команди. Хай той нахаба тільки попадеться Гербертові, то він йому… Ну, зробить щось погане.

Отака пригода сталася зі мною. А хто у всьому винний?

Інколи тато каже:

— Альфонсе, не будь такий балакучий. Ти вибовкуєш усі свої таємниці. Ми, Ціттербаке, зовсім інші — ми мовчазні. Це у тебе, мабуть, від маминої рідні.

Отакої! А мама сердиться. Вона каже, що її рідня не балакуча, але у неї нема таємниць від тата і їй нема потреби бути мовчазною.

Я вирішив довести, що добре вмію мовчати. І сподівався, що обійдеться без прикрощів. Адже тривало це недовго.

Почалося в середу. Я вирішив стати космонавтом номер 4 або номер 5 чи принаймні номер 6. Раніше мені хотілося бути продавцем овочів, клоуном, водієм таксі, водолазом, гонщиком на велосипеді, генералом Народної Армії і бригадиром на вугільній шахті. Але все це мені якось не зовсім личило. Та й час у мене ще був.

А цієї середи я прочитав книжку Гагаріна, космонавта номер 1, і вирішив остаточно — стану космонавтом. Вирішив також: нікому про це ні слова. Ні вдома, ні в школі. Тато, можливо, не мав би нічого проти, а мама, певно, скаже, що ця професія дуже важка. А ще вона скаже так:

— Альфонсе, у тебе з мигдаликом не все гаразд. Як же ти станеш космонавтом?

У класі я не скажу нічого, щоб інші теж не захотіли стати космонавтами. Бо тоді буде відбір. Можливо, буде багато охочих і я не пройду. Петер, Ервін чи Бруно — всі троє міцні хлопці. До того ж Петер ще й голова ради загону.

Наступного дня запитав Петера:

— Ким ти хочеш стати?

— Конструктором телевізорів, — відповів той. Я йому зразу ж півкулька цукерок насипав у жменю, чим здивував його.

— Бери, — сказав я. — Та старайся.

Ервін хотів іти у прикордонники.

— Чудовий намір, — похвалив я. — Добре загартовуй себе і тренуй зір, щоб міг бачити у пітьмі й не пропустив жодного ворога.

З Бруно було гірше. Він мріяв стати льотчиком-випробувачем. Ще трішки і йому теж спаде на думку готуватися в космонавти.

— О-о-о! Льотчик-випробувач — це дуже небезпечно, мій любий. Тобі доведеться стрибати з висоти сорок тисяч метрів!

— Ну то й що? Я візьму з собою два парашути.

— А як обидва не розкриються, що тоді?

Бруно насупився. Він не знав, що відповісти.

— А уяви собі, що пошкоджено мотор і літак загорівся або раптом відвалилося крило.

У відповідь Бруно тільки щось буркнув.

— Я нізащо не став би льотчиком-випробувачем, — продовжував я. — Дуже небезпечна професія. Ні, ні! Знаєш що? Краще бути водієм таксі, водолазом чи клоуном у цирку.

Бруно спалахнув:

— Клоуном у цирку? Я тебе зараз відлупцюю! Буду льотчиком-випробувачем, хоч би що ти говорив.

Як мені його ще розраяти? Проте льотчик-випробувач — це ще не космонавт.

Я склав собі програму, як стати космонавтом. А для цього потрібно багато чого. Зокрема, треба терпіти — різні муки. і я почав з мовчання.

У космосі має бути зовсім тихо. Смішно уявити тільки: ніякого шуму, ні пташок, ні дерев, ні радіо, ні шелесту листя. Найважливіше для космонавта — це щоб нерви витримали до кінця. Я вирішив три дні мовчати. Це буде моє перше тренування.

Я взяв два ватяні тампони і позатикав вуха, зачинив вікна, позавішував їх і сів посеред кімнати на стільці. Спочатку все йшло добре, і я вже подумав, що сидіти нерухомо зовсім легко. Та за кілька хвилин у мене засвербіли ноги, а у вухах почало дзвеніти.

Незабаром ніби здалеку крізь ватяні тампони долинув мамин голос:

— Альфонсе! Альфі! Ти що, не чуєш?

«Навіть у космосі мене гукає мама», — сердито подумав я. Аж ось у коридорі почулися її кроки, грюкнули двері. Потім