Альфонс Цiттербаке - Герхард Хольц-Баумерт

— Ще зовсім сирі, — сказав він.

Ми поставили макарони доварюватись, а самі знову пішли грати в бадмінтон. Перегодом Бруно згадав;

— Ціттербаке, а піди поглянь, чи не закипіла вода.

— А як дізнатися, чи кипить? — запитав я. — Вдома ми кип'ятимо воду в чайнику. Коли кипить, чайник посвистує.

Велика каструля не свистіла. Бруно порадив мені встромити пальця в каструлю — тоді, мовляв, буде видно, закипіло чи ні. Я пішов на кухню і зробив так, як він порадив. В ту ж мить я закричав, вискочив надвір і, мов навіжений, заходився дмухати на червоний ошпарений палець.

— Отже, кипить. Все гаразд, — ніби нічого й не сталося, сказав Бруно. Я сів на траву. Палець так болів, що грати в бадмінтон більше не хотілося.

Потім ми досипали в каструлю ще макаронів і варили їх зо дві години. Цього разу вони не пригоріли, а тільки трохи розварилися.

— Погано, — сказав Бруно. — Та будемо вважати, що це суп із макаронами.

Ми відкрили банки і висипали помідори в каструлю.

— А тепер покуштуй! — запропонував Бруно. Я взяв велику ложку і сьорбнув. Після цього з півгодини я не міг сказати й слова, так обпік рота. Суп мав якийсь дивний присмак. Чогось йому бракувало.

— Не солоний, — пояснив Бруно. І справді, суп треба посолити. Ми стали міркувати, скільки ж треба солі. Я гадав, що для двадцяти шести чоловік вистачить чотирьох фунтів. Бруно був іншої думки.

— Трьох фунтів вистачить, — сказав він.

Ми висипали в каструлю три пачки солі і дали супові поваритися ще з півгодини.

— А тепер ти покуштуй, бо я не можу, — запропонував я Бруно.

Він покуштував і вмить роззявив рота, ніби йому на зуб потрапив камінець.

— Води! — заволав він. — Рятуйте! Води!

Тільки випивши з півкухля, він заговорив:

— Мабуть, вистачило б пучки солі. А то…

Добре, що я обпік рота і не міг більше куштувати. І тут ми почули пісню. Загін вертався, співаючи:

— Ми хочемо їсти, їсти, їсти…

Швидко всі похапали тарілки та ложки. Ми з Бруно мали роздавати обід.

— Ну, що там у вас? — поцікавився Гаррі, витираючи ложку. Я не мав часу для розмов. Треба було викинути чорні макарони. А Бруно тихо відповів:

— Та є дещо добреньке… Макарони з помідорами.

Всі нетерпляче застукотіли ложками. Бруно став насилати макарони великим ополоником.

— Якісь вони не такі, ваші макарони, — сказала котрась із дівчат.

— Зате смачні, — відказав я.

Поки що ніхто не їв. Всі чекали на застільну промову. Я сів біля дверей. Бруно вмостився поруч мене — чому, не знаю.

Після застільної промови кожен зачерпнув по повній ложці.

Тим часом я шепнув Бруно:

— А чому ти не їси?

— Мені й так погано, — відповів той.

Я знову:

— Мені теж, я краще зовсім не їстиму.

Раптом — всі стали плюватись і кашляти. А Луїза зарепетувала:

— Я отруїлась!

Ми кинулися до дверей. Хтось кинув нам услід помідора. Помідор влучив Бруно в потилицю. Йому це зовсім не дошкулило. А в мене щемів обпечений палець і в роті палало, мов у печі.

Тепер ми з Бруно сидимо на березі озера і ловимо рибу. А там нагорі дівчатка швиденько готують манну кашу і малиновий сік. З нами ніхто не розмовляв, бо ми завинили перед ними.

— Нічого, — порушує мовчанку Бруно. — Впіймаємо кілька рибин, засмажимо і обійдемося без їхньої манки.

— А хіба ми знаємо, як смажити рибу — з кістками чи без кісток? Краще перестань.

Про макарони й помідори я більше і чути не хочу. А в животі у мене гарчить так, ніби там сидить лев.

Ця пригода почалася просто з прикрощів, а скінчилася ще більшими прикрощами. Мені треба було йти грати в футбол. Ми грали з командою сусідньої школи. Перед початком гри ми хотіли прокричати хором:

«Ми у наступ підем мужньо,

бо команда наша дружна!

Ми ваш захист прорвемо,

ми вам гол заб'ємо!»

Тільки-но зібрався йти, а мама каже:

— Можеш піти на футбол, але спочатку — швиденько збігай в амбулаторію і забери мою довідку.

Я вже й так запізнювався на футбол, але в амбулаторію теж треба збігати. Це на вулиці Шмідта. Мама пояснила, як туди йти. І я подався. Якраз на вулиці Шмідта я зустрів нашу команду та інших хлопців, що йшли на футбол.

— Хіба ти не будеш грати? — закричали друзі. — Ходімо з нами.

— Обов'язково! Тільки швиденько принесу мамі з… — Я не міг пригадати, як воно називається.

Бруно помітив, що я затнувся, і відразу напосів на мене:

— Що, не знаєш, як викрутитись?

— Я обов'язково прийду на спортмайданчик, незабаром прийду! — вигукнув я. Спробуй не прийти. Що тоді подумають хлопці?

Але куди мені йти? Я зовсім забув. На вулиці Шмідта є велика кооперативна крамниця, де продають електричні лампочки. Над дверима вивіска: «Лампочки — світильники