Альфонс Цiттербаке - Герхард Хольц-Баумерт

Від сьогоднішнього ранку я знову п'ю какао з сухариками, а на ніч їм щось тепле.

Сьогодні перед вечерею мама сказала:

— Я принесла тобі дещо смачненьке. Намаж скибку хліба. Це анчоусна паста.

Не знаю, як воно трапилось, але я заплакав і дозволив татові перенести мене в ліжко.

Але я стану космонавтом! Всупереч усьому!

Моє тренування посувається вперед. Після того як я повправлявся мовчати в космосі, а також їсти з тюбиків, тепер маю виконувати фізичні вправи, як Гагарін чи Титов. Найважливіша фізична вправа — на невагомість. Це незвичайна вправа. Кружляєш, як, наприклад, папуга Чистун по кімнаті. Я довго обдумував, як би мені зробити те ж саме. Спочатку спробував простягтися, підскочивши в ліжку. Але від цього невагомим не став. Тільки здійняв страшенну пилюку. Якраз увійшла мама. Вона закашлялась і спитала, чому так димить грубка.

Я перечитав багато книжок, кілька номерів журналу «Троммель»[*], аж поки натрапив на потрібну мені думку. [* «Троммель» («Барабан») — журнал німецьких піонерів. ]

Щоправда, це коштувало б багато грошей. Я вичитав, що космонавти тренуються витримувати невагомість на центрифузі. В мене легко паморочиться голова, але коли хочеш стати космонавтом, то маєш пройти всі тренування. На центрифузі треба крутиться, аж поки з'явиться відчуття, ніби ти в ракеті. Але де взяти центрифугу? Я питався скрізь, однак ніхто не міг допомогти. Аж ось одного разу, коли ми з татом їхали до річки, я побачив невеличкий майданчик, де були і ланцюгова карусель, і гойдалки, і дитяча карусель із білими кониками. Я врятований!

Звісна річ, за одне катання на каруселі не натренуєшся. Треба купити відразу п'ятдесят квитків, а це дорого. На жаль, свої заощадження я витратив на їжу в тюбиках. Спробую попросити у мами.

— Мамо, дай мені, будь ласка, три марки! Розумію, це багато, але я поверну їх тобі згодом, — сказав я.

Мама здивовано подивилася на мене:

— Так, це чимало, але знаєш, Альфі: коли це справді щось важливе, я дам тобі охоче. Та хто його знає, чи ти не розтринькаєш їх на якусь дурницю. Купиш собі щось непотрібне або кататимешся до неохочу на каруселі.

Я, мабуть, почервонів, адже мама розгадала мої наміри. Але ж це був мій обов'язок — покататися на каруселі. Тільки як про це сказати мамі?

— Ні, — заперечив я. — Це серйозна службова справа, але таємна.

Мама насупилась. Треба було швидко ще щось сказати, щоб домогтися свого.

— Сподіваюся, згодом ти прочитаєш про це в газетах, — додав я.

Тепер мама зацікавилась:

— А чи не можеш ти хоч трохи мені розповісти?

Я засмучено похитав головою.

— Ми, піонери, повинні також учитися зберігати таємниці, — пояснив я. — Це державна таємниця.

Мама не була цілком певна і зажадала від мене чесного піонерського слова, що я не розтринькаю грошей на дурниці.

Один квиток на ланцюгову карусель коштує 30 пфенігів. Моїх грошей вистачить якраз на десять разів. Цього замало. Та нічого, вистачить і десяти. Щоб заощадити на трамваї, я півгодини біг пішки, поки дійшов до тих атракціонів. Було десь опівдні. Карусельник налаштовував музику.

— Хіба сьогодні не працюєте? — запитав я.

— Ще рано, — буркнув він. — От увечері тут усе закрутиться.

Я витяг свої три марки:

Чи можна у вас за один раз покататися на всі ці гроші?

Карусельник здивувався:

— Десять квитків — і все за один раз?

— Це важливо. Треба десять, не менше.

— А як тобі стане погано?

— Я вже пройшов харчування з тюбиків, тепер уже нічого мені не станеться.

Карусельник здвигнув плечима і попередив:

— Ну, гаразд, але щоб потім не наскаржився мамі!

Я сів на сидіння і прив'язався ланцюжком. На жаль, своїм подвигом я міг здивувати лише кількох малих хлопчаків. «Дуже шкода, — сердито подумав я. — От якби було багато людей і всі дивувалися!»

Карусель заскрипіла і стала поволі обертатися. Карусельник ще гукнув до мене:

— Коли стане погано, подай мені знак.

Я замахав на нього обома руками.

З гучномовця полинуло:

«Як люблю я мандрувати по країні…»

А я почув тільки: «… люблю я… вати… їні…» Голосно підспівуючи, я вигукнув:

— Ракета, старт! Дати газ! Другу швидкість!

Карусель закрутилася швидше. Я летів у напівлежачому положенні. Миготіли будинки і дерева парку. А коли я глянув на дерева, то здалося, ніби вони обхопили мене своїми гілками. З пісні до мене дійшло тільки: «… вати… раїні…»

Я вже не відрізняв будинків од дерев. Все злилося в сіро-зелені плями. Заплющивши очі, я ледь чутно гукнув:

— Якщо можна, вимкніть другу швидкість! Здається, я вже став невагомий!

Тільки мій живіт ще був вагомий. Навіть поважчав.

Певно, я вже катався за п'ятий квиток. Лунала інша пісня, але я вже нічого не розумів. Дуже нудило. Але ж космонавт мусить терпіти також нудоту. Тому я не сказав нічого, а тільки дужче заплющив очі й поклав руки на живіт, сподіваючись, що скоро буде край цьому польоту в невагомості. Коли карусель нарешті зупинилась, я — не міг підвестися.

Карусельник підійшов і злякано сказав:

— Ти білий, мов крейда!

Говорити я теж не міг. У мене і язик, мабуть, став невагомий. Карусельник підняв мене. Спотикаючись, я ледве спромігся перетнути майданчик і