Альфонс Цiттербаке - Герхард Хольц-Баумерт

«Дорогі батьки!

Не турбуйтесь за мене. Я був і лишаюся Вашим хорошим піонером Альфі. Поїду на якийсь час у Москву сказати товаришеві Гагаріну, що хочу бути наступним космонавтом, який полетить до Місяця (ось чому, люба мамо, я катався на каруселі). Отже, Вам доведеться трохи почекати на мене. Мамо, не забувай годувати Чистуна. Ти ж знаєш — через день йому треба міняти воду. Напишу з дороги. А коли полечу, слухайте радіо, я передам привіт і вам.

Будьте здорові й бадьорі. Чого й собі бажаю. Щиро вітаю і цілую.

Ваш Альфонс Ціттербаке».

Цього листа я поклав на столі в кухні, коли рано-вранці першого дня канікул тихо виходив з дому.

Я подивився в атлас, але він нічим не міг мені допомогти. Тож я запитав поліцейського:

— Може, ви скажете, куди буде Москва?

— Як на піонера, то ти дуже нахабний! — відрізав той. — Прокритикували б тебе в стінній газеті.

Я почервонів.

— Це вони давно зробили, — сказав я сердито. — Але мені треба в Москву! — І швидко пішов далі.

За дві години наше місто скінчилось, і почалися поля й ліси. Я зробив невеликий перепочинок і з'їв половину свого хліба і пачку сухарів. «Схаменися, — подумав я, — ти вже витратив майже половину своїх запасів. А тобі ж має вистачити до Москви!»

Трохи я під'їхав кооперативною підводою, а за наступним селом рушив далі пішки. Тут зі мною сталася незвичайна пригода.

Тільки-но підійшов я до лісу, як раптом біля самого шосе, за кущами, почувся страшний рев. Мозок мені пронизала думка: тікати! Але тут я пригадав, що космонавти йдуть тільки вперед, і кинувся через рів у кущі — треба негайно перемогти страховисько! Може, то лев утік із цирку. А воно все ревло в самісінькій гущавині. Якщо це лев, то він з'їсть мене і оком не моргне. Тоді подорожі на Місяць кінець. І тут я побачив на шосе двох дівчаток, які, нічого не підозрюючи, котили велосипед. Певно, вони не знали про небезпеку.

«Альфонсе, — сказав я собі, — ти й так незабаром станеш героєм, а тепер трапилася нагода стати героєм одразу». Я теж заревів і кинувся туди, звідки долинав той рев. Але перечепився через корч і впав. І в цю мить чудовисько стало наді мною. Воно ревнуло і почало товкти мене в спину. Я закричав, трохи обернувся і схопив його за ріг. «Одноріг, — подумав я, — одноріг із казки! Тепер мені кінець!»

І я закричав так голосно, як тільки міг. Але хоч і перелякався, та рога не відпустив. Коли накричався, то помітив, що той ріг не такий уже й великий та гострий. До того ж він уже не ворушився. Тоді я обернувся зовсім і побачив, що то був коров'ячий ріг, маленький коров'ячий ріг. Він належав рябому теляті в чорних і білих плямах. Теля стояло поруч і здивовано дивилося на мене.

— Гей, тут хтось є? — почувся дівчачий голос.

— Так, тут Ціттербаке! — відгукнувся я. — Підійдіть сюди!

Дівчатка зайшли в чагарник. Побачили, що я сиджу на землі і тримаюся за ріг рукою, а мокра теляча морда схилилась до мого обличчя, і зареготали.

— Лізо! — озвалася одна з них. — Лізо, ми тебе шукаємо, а ти забігла аж сюди!

Я зрозумів, що це теля втекло, і виходить, я його впіймав. — Ось воно. Це я так, ненароком, ради вас упіймав його, — повагом сказав я.

Дівчатка були мені дуже вдячні. Вони залигали теля, і ми разом рушили до сусіднього села.

Бригадир із ферми подякував мені і потис руку, та так, що я зойкнув, але тихенько, щоб не почули дівчатка.

— Не варто дякувати, — була моя відповідь. — Готуюсь до більшого.

Після цього я знову рушив у дорогу. Йшов десь до другої години. Далі йти не зміг. Довелося роззувати черевики, бо на лівій нозі я натер великого пухиря. Подивився в атлас ні, далеко не зайшов. Мабуть, воно й краще. В Москву можна б надіслати телеграму, щоб вийшли мене зустрічати. Може, в наступному селі я домовлюся з телеграфісткою. Отак роздумуючи, пошкутильгав я далі і доїв рештки своїх харчів. Через годину, ледве переставляючи ноги, я входив у наступне село. Треба було зайти в аптеку і на пошту. Але я не дійшов ні до аптеки, ні до пошти. Десь поблизу почувся дитячий гамір. Голоси видалися мені дуже знайомими. Раптом хтось крикнув:

— Усі сюди! Ціттербаке прибув!

І ту ж мить із будинку під вивіскою «Молодіжна база «Ганно Гюнтер» назустріч мені ринувся мій загін.

— Ура вірному Ціттербаке! — галасував Бруно. — Він усе-таки прийшов!

Я намагався не шкутильгати і міркував, як бути. Кинутися назад я не мав ні сил, ні часу. Всі радо потискували мені руки.

— Нічого дякувати. Кожен робить те, нащо здатний. Ви що, здивовані? А я впіймав дорогою бика — небезпечна тварюка! Ох і дав же він мені по нозі! — показав я на свого великого пухиря.

Ніхто не заперечував. Лише Гаррі засумнівався:

— Мабуть, сильний удар — його міг завдати й бик. Але мені здається, це звичайнісінький пухир.

І вони гуртом повели мене на базу та все приказували:

— Чудово, що ти прийшов, Ціттербаке!

Незабаром прибула вантажна машина Народної Армії і відвезла нас на аеродром. Ми зустрілися з військовими льотчиками. Нам дозволили навіть залізти в літак. Офіцер розповів, що для того, щоб стати льотчиком, треба дуже багато знати й тренуватися.

Ой-ой-ой! Для цього потрібно в тисячу разів більше, ніж оте моє мовчання, харчування з тюбиків та катання на каруселі. Мені сподобалося на аеродромі. Я вирішив не