Антон Великий - Гюдрун Скреттінг

Повнісінький зал людей, щасливих за чиюсь долю! Людей, які вітають тата й Анну, сподіваються, що в них усе буде добре! Цікаво, чи почувається щасливим Кордоне? А Білл Ґейтс?

Хтозна… До них мені, зрештою, байдуже. Я уважніше приглядаюся до гостей. Ген позаду сидить Сіґне Салвесен у капелюшку — такого чудернацького ще зроду не бачив! Неподалік Сіґне, між обома батьками, сидить Уле з блакитним «метеликом». Я щосили витягаю шию, шукаю ще одне обличчя. Дуже важливе для мене.

Ні! Іне не видно. Вона мала відразу з літака мчати додому, щоб перевдягнутися. Ще до Ісландії обіцяла встигнути на вінчання. Та якщо Іне досі вірить, що засмок на шиї мені зробила Софія, то надії в мене мало.

Мої думки уривають тромбони. Публіка здригається, обертається на звук.

На тромбонах грають три подружки Анни, щось схоже на марш — дуже гарно! Відчиняються двері, на порозі з’являється тато, Анна й велетенський букет.

І уявляєте, вони рюмсають, і вони — теж! Коли молодята, усміхаючись крізь сльози, рушили головним проходом, бабуся, татова мама, голосно захлипала.

Я теж почувався зворушеним. А ще відчуваю, що цієї миті люблю їх іще більше. Мій тато у смокінґу, яким він так пишається, Анна — у ледь завузькій сукні, яка потріскує за кожним кроком.

Вони мені наче трохи чужі. Тобто я маю на увазі, що тато не ходить на щодень з гвоздикою у нагрудній кишені. Анна, з червоними губами й високо підібраним волоссям, схожа на жінку з комп’ютерної анімації.

І водночас здається, ніби я знаю їх ліпше, ніж досі. Ну, це важко пояснити.

Сама церемонія промайнула миттєво. Гопс! — і закінчилася. Анна й тато цілуються, гості аплодують. Усі присутні знову здригаються від звуку тромбонів, а тоді поволеньки тягнуться на вихід. Неймовірно, скільки люду збирається у такий день!

— Вітаю! — кажу я урочисто татові й Анні, коли ми стоїмо на сходах Палацу.

На щастя, вони вже не хлипають, а, щасливо усміхаючись, вибирають зерна рису з зачісок одне одного.

— Я дуже радий, що ви разом, — додаю я і раптом опиняюся у надто тісних групових обіймах, тицьнувшись носом у татову гвоздичку.

На довершення усього, бабуся й тітка Ґрю велять нам не рухатися, щоб встигнути сфотографувати.

Коли я нарешті виборсуюся з обіймів, тато каже:

— Будь ласкавий, проведи Сіґне до ресторану! Їй, здається, потрібна рука, на яку можна опертися.

Сіґне стоїть неподалік з ціпком і чудернацьким капелюшком на голові. Вона оглядає юрбу на сходах і киває мені.

— Гарне весілля. А музика жахлива!

Я мимоволі голосно сміюся.

— Ви не любите тромбонів?

Сіґне енергійно хитає головою.

— Але приємно зібрати стільки друзів! Треба навтішатися друзями, доки є така змога…

Я запитально дивлюся на стареньку.

— У моєму віці друзів не залишається, усі вже на цвинтарі. Або… вижили з розуму.

О, цій Сіґне Салвесен пальця в рот не клади!

Я лукаво їй всміхаюся.

— Ви завжди можете зайти на келишок шері до Арнольда.

— Ну, так, — стримано погоджується Сіґне.

Але потім таки всміхається.

— Антоне?

До мене підійшов Уле. Він стоїть у своєму костюмі з «метеликом» і не завважує, що я саме розмовляю з Сіґне.

Сіґне звикла, що її не помічають, усміхається і відступає убік.

— Я отримав смс-ку від Софії, — каже Уле, йому аж подих забиває від хвилювання. — Хочеш глянути?

— Звичайно, — моє дихання також прискорюється, ніби це я написав їй любовного листа, ніби це я чекаю на відповідь.

Уле знаходить повідомлення, простягає мені телефон і аж ногами перебирає від нетерплячки, доки я читаю.

«Любий Уле! Дякую тобі за листа. Такого гарного я ще ніколи не отримувала».

Я киваю сам до себе. Бо теж вважаю лист Уле найніжнішим на світі.

«Дуже приємно, що ти хотів би стати моїм коханим. Але мені потрібний більше ніж коханий, мені потрібний друг. Справжній друг, якого не цікавлять гроші, зате цікавлять гриби й собаки. Чи можеш натомість стати мені таким другом, як думаєш?»

Натомість? Моє серце падає на дно грудей.

Софія не хоче ставати коханою Уле.

Мені перехоплює горло. Уле, який ледь не плакав, боячись, що вони вже ніколи не зустрінуться. Який написав вірш і прикрасив конверт блискітками. Який, певне, має в душі більше любові, ніж будь-хто з моїх знайомих.

О, мені хочеться обійняти його й утішити, що на його шляху ще трапиться кохання. Але я не знаю, як це сказати. Не знаю навіть, як глянути йому у вічі.

— Як гарно, правда? — захоплено промовляє Уле.

— Е-е… що?

Я таки підводжу на нього погляд, але нічого не розумію.

— Вона хоче, щоб я став їй справжнім другом. А це ще ліпше! Бо тато каже, що друзі залишаються на все життя.

До мене не відразу доходить. А тоді я думаю про мудрого й доброго Уленого тата, на душі мені тепліє, і я киваю.

Насправді ж думаю: можна й коханих мати все життя, якщо пощастить. Але тут годі заперечити, що й тато Уле має рацію.

— А знаєш що? Я матиму собаку! — захоплено вигукує Уле.

— Собаку?

Уле гордо киває.

Уле, мій друг, який усе своє життя мріяв про собаку і який буде найкращим господарем свого чотирилапого друга в світі. Ось він стоїть такий щасливий у своєму костюмчику. Я знову почуваюся зворушеним.

Але швидко опановую себе.

— То тепер у тебе буде лише Софія? — добродушно підсміююсь я. — Якщо вже вона стала твоїм найближчим другом?

Уле всміхається від вуха до вуха.

— Можна мати й ДВОХ друзів!

Тільки-но я хотів буцнути його жартома кулаком у живіт, як раптом здригнувся. Бо тієї миті помітив, як хтось на протилежному боці вулиці підстрибує і махає руками.

Придивившись уважніше, бачу, що це зовсім не Віктор, який останнім часом отак розмахував руками.

Ні, це зовсім хтось інший. Хтось із валізкою на коліщатках. Хтось, хто змушує серце битися, а вуха паленіти.

— Іне?

Я біжу до неї, але вже на другому боці вулиці зупиняюся мов вкопаний, не наважуюся обійняти. Ану ж вона досі сердиться на мене?

— Мій мобільний поламався, — це перше, що каже Іне. — Упав у гейзер.

Я розтуляю рота, щоб відповісти, але Іне випереджає мене.

— Я отримала твої смс-ки. Вибач, що гнівалася!

Більше нічого сказати вона не встигає, бо я обіймаю її так міцно, аж їй спирає подих.

— Вибач, що я ошалів від грошей!

— Було б гірше, якби ти ошалів від дівчат! — сміється Іне в моїх обіймах.

Такий рідний веселий сміх, який пронизує мене до самих кісток. Іне пояснила: літак спізнився, і вона не встигла забігти додому, щоб перевдягнутися.

О, як я кохаю Іне! Цієї миті мені нестерпно хочеться міцно-преміцно її поцілувати на очах усієї публіки. Або заспівати їй пісню, написати вірша або намалювати з неї картину, гарнішу за будь-яку картину Пікассо. Мені хочеться безкінечно нюхати її волосся, яке пахне яблуками й усім прекрасним на світі.

Натомість я стою, усміхаюся до неї, а в голові одна думка:

Як мені, достобіса, пощастило!

Згодом моя кохана йде додому, щоб причепуритися до весільного банкету, я чекаю її на тротуарі перед будинком і відчуваю таку легкість, ніби ось-ось полечу. (І це попри важку пухову