Антон Великий - Гюдрун Скреттінг

За якийсь час до кімнати заходить мама Ейвінна з мискою розморожених і розігрітих брауніз.

— Як добре мати таких чудових друзів! — вигукує вона і раптом знову починає плакати.

Але цього разу ми весело сміємося. Вона — теж, крізь сльози й схлипування.

Коли за кілька годин ми з Уле чимчикуємо додому, усміхаємося самі до себе, мабуть, аж хвилин десять.

— Думаєш, треба віднести його зараз? — раптом питає Уле.

— Що віднести?

Сьогодні було так багато грошей і плачів, що я цілком забув про Уле з його коханням. Але я швидко отямлюся.

— Звичайно! Чого тягнути!

І, задля більшого підбадьорення, легенько боксую Уле в плече.

— Покладеш під двері? — питаю я.

— У поштову скриньку.

І ми мовчки прямуємо до будинку Софії.

Надворі стемніло, але в Софії світиться майже в усіх вікнах.

На щастя, її поштова скринька стоїть у тіні.

— Ти певний, що вірш добрий?

Уле вагається кидати лист у скриньку.

Я киваю.

— Думаєш, вона зрадіє?

Я знову киваю.

Нарешті Уле кидає листа. Ще довго стоїть, зазираючи на дно скриньки. Поринув у свій світ, думаю я.

Уле аж підскакує, коли я раптом кажу:

— Онде вона!

(Це було сказано буквально перед тим, як Уле впав у снігову кучугуру, жовто покроплену собачою сечею.)

Але Уле нема чого лякатися. Хоч Софія і визирнула в кухонне вікно, дивиться вона в інший бік. Вона знову сідає за кухонний стіл і розмовляє зі своєю мамою. Трохи розмахує руками, ніби розповідає якусь неймовірно потішну історію. І усміхається.

На це приємно дивитися.

Дорогою додому Уле переважно мовчить. Та, перед тим як розійтися по домівках, таки каже:

— Як думаєш, блискітки їй теж сподобаються?

DANKE DURCHFALLS

Здається, приємні несподіванки починають мені подобатися. Учора тішився Уле, а сьогодні, у день весілля тата й Анни, я подав їм свіжі спечені скони в ліжко. І навіть заварив каву.

— Як приємно, Антоне! — сяє тато і враз закашлюється міцнющою кавою.

А ось скони смакують обом, хоча вони й надто розсипчасті. (Скони розсипчасті — не тато з Анною.) Доведеться їм, мабуть, увечері пропилососити ліжко.

— Ми теж маємо для тебе невеличкий сюрприз, — каже тато.

Він зістрибує з ліжка у трохи затісних боксерках і приносить з шафи в коридорі велику пачку в обгортковому папері.

Пачка? Мені? На день ЇХНЬОГО весілля? Я почуваюся п’ятирічним хлопчиком, який зриває обгортку з різдвяного подарунка.

І ледь не верещу від радості.

— Сифон «SodaStream»!

Почуваюся Біллом Ґейтсом, не менше! Тепер я можу готувати лимонад на свій смак. Неймовірна розкіш!

— Дуже дякую! — кричу я й кидаюся обіймати обох.

Добре, що весілля починається о четвертій, і я маю достатньо часу на заплановану справу.

Я складаю решту сконів у паперовий пакет, беру з кімнати товстий конверт, закидаю на спину невеличкий наплічник.

Виходячи з помешкання, завмираю і прислухаюся. Точно! Знову! З динаміків долинає пісня про дідуся, який танцює. Я сам до себе усміхаюся.

Перші двері, у які я дзвоню, — помешкання Кароліниних сусідів, де зараз, на канікулах, оселилися німці. Сьогодні мені теж відчиняє тато сімейства й доволі розгублено дивиться на мене.

— It’s for free, — заспокоюю я його, простягаючи пакет зі сконами — з родзинками й горішками, усе, як має бути. — I just wanted to say that Norwegians are nice too.

Але німець ніяк не може отямитися. У коридор виходить решта родини, усі четверо дуже здивовані.

І тоді, саме тієї миті, я відчуваю, що став німцям за друга. Що я дуже люблю оту компанійку на порозі. Ба більше, я люблю увесь світ!

Тому приязно киваю, махаю рукою і кажу голосно й виразно, як завжди: «Danke durchfalls». От їм моя відплата, думаю.

Потім я, радісний, з відчуттям полегкості, виходжу з наплічником на вулицю, жодного разу не озирнувшись. Але чую за спиною задоволений сміх.

Дякую, діареє! Це останнє, що я кажу німецькій родині. І на душі моїй спокійно.

Наступні двері — Арнольда.

— Що, знову треба грошей? — жартує він, відчиняючи.

— Ні!

Усе скоріш навпаки.

Я виймаю з товстого конверта перловий браслет. І розповідаю Арнольдові, що, на нещастя, віддав браслет Вікторові, аби той зміг поїхати до своїх дітей. І що, на щастя, Віктор сам мені його повернув.

Наостанок витягаю з конверта банкноти.

— Тут 1200 крон, які ви мені дали. Івонна отримає свій браслет, тож вони їй не потрібні.

Арнольд, схиливши набік голову, дивиться то на мене, то на гроші.

— А ще я маю намір дати Вікторові трохи грошенят… компенсацію чи що… — додаю я, бо вирішив попросити в тата трохи коштів наперед, з моїх кишенькових на тиждень.

Раптом Арнольд бере мене за плечі й усміхається, пильно дивлячись мені у вічі.

— Ти добрий хлопчина, Антоне! І Віктор, як я бачу, теж добра людина. Я певний, що йому гроші потрібніші, ніж мені.

Я витріщаю очі.

— Думаєте, що я можу віддати йому 1200 крон?

Арнольд киває.

— Так, думаю, — усміхається він.

І я теж радісно всміхаюся.

— А мені сьогодні подарували лимонадний апарат, — повідомляю я.

— Гм…

Я запитально дивлюся на Арнольда.

— Я хотів лише сказати: насолоджуйся ним, доки зможеш, — підморгує він мені.

— Це ж як?

— Нові речі надзвичайні рівно один день. Потім до них звикаєш.

Тут я зовсім не погоджуюся. Я впевнений, що користуватимуся апаратом щодня до кінця життя. Але навіщо сперечатися зі старим дідом.

— Як на багатія, ви добре вмієте бачити речі під різними кутами зору, — натомість усміхаюсь я.

— Ага — Пікассо! — сміється Арнольд. — Пам’ятаєш, що я казав! То виставка таки пішла на користь?

— Та пішла…

— Але не конче поводитися точнісінько так само, як Пікассо.

— Чому?

— Бо він був старим кнуром, — підморгує мені Арнольд.

У такі дні, як цей, я повинен би мати особисту охорону. Бо почуваюся фінансовим кур’єром, який курсує містом з купою банкнот і браслетом з перлів.

Щастя, що мені не треба довго розшукувати Віктора. Він стоїть перед крамницею, як завжди. Сьогодні хоч не дощить.

Я вирішую трохи вичекати, перш ніж підходити до нього. До крамниці саме заходить літня пара. А я знаю, що деякі дорослі можуть підозріло дивитися на підлітка, який відраховує грубі гроші продавцеві журналів.

Коли старенькі зникають з очей, я вискакую зі схованки й миттю впихаю в долоню розгубленому Вікторові 1200 крон.

— This is not mistake, — кажу йому.

Віктор розтуляє долоню, розгублено дивиться то на мене, то на гроші. І раптом плаче. Як Ейвіннова мама вчора. Але Віктор навіть не намагається приховувати сльози, як спершу приховувала мама Ейвінна.

Він відразу кидається мені на шию, вигукує раз по раз «home» і «thank you». Ще й інші слова, але вони чужою мовою.

Якби я обережно не вивільнився з його обіймів, боюся, він мене ще й зацілував би.

Я ще довго стою, співчутливо всміхаючись Вікторові, а той плаче й белькотить щось своєю мовою.

Раптом я ніби бачу його іншими очима. І мені спадає до голови божевільна ідея!

— Do you play… акордеон? — зненацька питаю я.

УСПІШНИЙ АНТОН

Після обіймів бабусі й тітки Ґрю, в яких я ледь не задихнувся, сідаю в першому ряду парадного залу в Палаці юстиції. До початку церемонії кручуся на всі боки, розглядаю святково вбраних людей позаду.