Антон Великий - Гюдрун Скреттінг

Та не можуть мене так невідчепно переслідувати нещастя!

Ще й як можуть! Кроки чим раз ближче. Мугикання — теж. Не встигаю я отямитися, як чую по сусідству дзюрчання води.

Тереза миється у душі! У сусідній кабінці!

А я ж так боюся грибка ступнів у публічних душах.

Усе так погано, що гірше вже бути не може. Зовсім недавно репетував, що кохаю її. У туалеті! Що ж репетуватиме ВОНА, побачивши мене тут, у душі, у сусідній кабінці?

Я так глибоко вдихаю, аж у роті клекотить, бо дихати заважає мобільний в зубах.

Цього Тереза, на щастя, не чує. Бо вона з тих людей, котрі співають у душі. «Gimmi, gimmi, gimmi a man after midnight!»

A man after midnight!? Знала б Тереза! Щоправда, зараз ще не північ, але в сусідньому душі таки стоїть чоловік. Ну, хай хлопець.

А чого це Терезі стрелило в голову митися в душі саме тут, після закриття гольф-клубу? І співати? Може, вона така ощадна, економить воду в себе вдома?

Минає не одне століття, доки вона нарешті закриває крани. Спів теж стихає. Ще чути крапання води, але вже тихо.

Я затамовую подих. Ось зараз, думаю я, ось зараз настане крах мого життя. Честолюбний Арчі МакСалліван упійманий на гарячому в душі, з мобільним у зубах, в обіймах з голою жінкою!

Далі чується ляскання по підлозі — Тереза босоніж виходить з кабінки.

Прощайте, багаті друзі, думаю я. Не обтирати мені з вусів червоної ікри. Я міцно зажмурюю очі, намагаюся приготуватись до найгіршого.

Ляп, ляп. Вона, напевно, гола-голісінька.

Ляп…

Ось зараз, ще мить, і вона заверещить від злості. І від переляку. Я щосили стискаю зуби на мобілці. Минає вічність.

Однак чую я лише, як зачиняються двері. І нічого більше. Тиша видається небесною амброзією і нірваною водночас.

Нарешті я розплющую очі. Невже мені аж так пощастило?

Серце й далі гупає десь в голові, хоча на цей раз небезпека й минула. Ноги трусяться.

Я намагаюся думати тверезо. Може, залишити статую тут, а самому крадькома вийти й оцінити ситуацію? Може, мені навіть пощастить знайти запасні двері на задвір’я?

Я дивлюся на статую. Вона як нова, лінії розламу майже не видно. І клей уже, мабуть, давно застиг. Так, вже час. Нарешті я відчеплюся від цієї голої жінки!

Я НАМАГАЮСЯ відчепитися від голої жінки. Намагаюся не раз і не двічі…

І раптом розумію: клей застиг вже давно. Як і я оце зараз — від голови до ніг.

Мої руки приклеїлися до статуї! Суперклеєм!

«ШАМПАНСЬКИЙ ГАЛОП»

Господи, який же я ідіот! Звісно ж, не лише статуї та кубки можна склеювати суперклеєм. Руки — теж!

Серце навіть не встигло насолодитися паузою і знову істерично закалатало. Чому я не приклеївся до чогось іншого, якщо вже мені судилася така доля? До клаптика паперу, скажімо, який можна затиснути в долоні, запхавши до кишені? Або до вишуканої шовкової хусточки, якою можна помахати своїм багатим друзям?

Не з моїм щастям! Мої руки намертво приклеїлися до цицьок голої жінки.

Я судомно ковтаю. Радше намагаюся ковтнути, бо мобільний досі в роті. Ось-ось задихнуся.

Вочевидь, саме тому мені вдається вирватися з паралітичного трансу, чи що там за стан у мене. Вдається розбудити себе. Я боком вичовгую з душової кабінки з голою жінкою в руках. У голові одна-єдина думка: треба звідси втікати!

Повільно й безгучно просуваюся у протилежний від Терези бік. Схожі на чудернацьку пару шпигунів, ми зі статуєю вислизаємо з дверей із зеленою табличкою. Коли опиняємося у порожньому напівтемному приміщенні з вікнами на подвір’я, я майже не вірю своєму щастю. Невже врятований?

Я встигаю лише виплюнути мобільний на підвіконня, як мій песимістичний мозок знову починає протестувати. Зринає жахлива думка: а якщо я ніколи не зможу визволитися від статуї?!

Я оглядаю статую знизу та зверху й німію. Невже приклеєному суперклеєм ніколи в житті не відклеїтися, і всі зусилля марні? Як отой горезвісний шлюб — доки смерть не розлучить нас?

А якщо мені, Антонові Великому, доведеться ампутувати руки, щоб звільнитися?

Тіло вкривається сиротами. Ні, нізащо!!!

Перед очима пропливає життя в обіймах з холодною голою жінкою. Уже й не знаю, що гірше…

Раптом горло починає душити плач. А я ж мав такі грандіозні плани! Майбутні інвестиції, розкішні автомобілі. І лимонадний апарат! Як я тепер ним користуватимуся?

Нащо мені честолюбство, якщо я назавжди приклеєний до голої статуї!

Найгірше з-поміж усього: що буде з моїм коханням?

Я раптом уявляю, як тато й Анна танцюють вальс на своєму весіллі, на якому і я сподівався потанцювати з Іне. А доведеться вальсувати з твердою й холодною голою статуєю. Це ж зовсім-зовсім не одне й те ж.

Я голосно схлипую. Чому світ такий жахливо несправедливий? Чому хтось має у будинку власний басейн, а іншому залишається хіба намертво приклеєна статуя і підстаркуваті дами, котрі чомусь думають, що ти кохаєш саме їх?

Хочеться щосили зарядити ногою в стіну, але я стримуюся, щоб не почула Тереза.

Злість отямлює мене. Я стаю зосередженим. Щонайменше роблю спробу думати чітко й тверезо.

Я думаю: принаймні я знайшов схованку. Звідси можна бачити у вікно Терезине авто. На жаль, воно досі стоїть за задньому подвір’ї, але ж колись Тереза таки поїде додому. Ось тоді…

І раптом мене мов громом прибиває: І ЩО ТОДІ?

Я ж приклеєний! Навіть в автобус не сяду. Щоб доїхати додому!

І ще одна не менш страхітлива думка. (Щось їх багато сьогодні.) Господи, я надто розрісся!

Розгублено роззираюся. Ще ніколи в моїй голові не було так туманно й порожньо.

Цієї миті я відчуваю себе прибацаним гігантським ірландським оленем: стою з великою, цілком симпатичною жінкою в руках і не можу втекти. Неповороткий, як той олень. І вже скоро вимру, як він.

Рятуй, хто може! Кого просити про порятунок. Весілля тата й Анни я назвав «гівняним», друзям сказав, що волію спілкуватися лише з собі подібними людьми. Хто ж мене врятує?

Я довго думаю.

Правильніше сказати: я довго сушу голову. Насправді, весь час знаю, хто може мені допомогти. Лише одній людині я смію зателефонувати.

Мобільний лежить на підвіконні. Посуваю носом екран, щоб активізувати телефон. Після чисельних спроб мені вдається набрати код. (Мушу визнати, точність набору пальцями і носом дуже відрізняється.)

— Телефонуй Уле! — велю я не надто голосно.

Який же я радий, що сучасна техніка так далеко зайшла.

Уле не забарився.

— Алло, — чується його голос.

— Мені потрібна допомога, — шепочу я. — Я приклеївся. У гольф-клубі. Я… отримав тут роботу.

Уле мовчить у слухавку, але я чую, як він дихає. Довго мовчки дихає.

— Уле? Уле, вибач, що я тебе кинув. Добре?

Далі тиша.

— Уле, залишімося друзями…

Ані звуку. Що ж, я його розумію. Коли Уле ридав над своїм коханням, я просто залишив його напризволяще й подався геть з валізою і розламаною статуєю у ній. Тож він нічого мені не винен.

Невже так усе й скінчиться?

Уявляю заголовок у місцевій газеті: «Хлопчик (13) помер від сорому в гольф-клубі». Або: «Хлопчик (13) похований з голою статуєю».

Я глибоко зітхаю і пробую знову.

— Я допоможу тобі написати листа Софії, якщо захочеш.

Нарешті чую на іншому кінці кахикання. Минає ще трохи часу, доки Уле нарешті озивається.

— Слово даєш? — бурмоче він.

— Обіцяю! — киваю я, бо цієї миті можу пообіцяти Уле навіть чистим золотом покрити його з голови до ніг. — Мені потрібний