Антон Великий - Гюдрун Скреттінг
Я розбив статую Арнольда!
Найперше мені хочеться голосно заридати. Але в дверях з’являються налякані Уле з Софією, і ми всі троє заціпеніло витріщаємося на голу жінку.
Рятуйте, хто може! Що я накоїв?
Здається, минає ціла вічність, доки нарешті хтось подає голос. І це — Уле.
— А вона ж була символом багатства…
Він повагом киває, точнісінько, як священник на похороні.
Спочатку я не розумію, про що він торочить. Потім раптом згадую, що наплів учора Уле: статуя — мистецтво, а заодно й символ того, про що я мрію.
Я теж скрушно киваю і важко зітхаю. Цієї миті я навіть не помічаю, як непорозуміло дивиться на нас Софія, бо до мене раптом доходить:
— Вона ж, мабуть, дико дорога! — починаю голосити я. — Доведеться нам заплатити Арнольдові купу грошей…
Софія нахиляється над розламаною скульптурою.
— Дідусь не надто переймається грошима… — бурмоче вона.
Та моя паніка не минає.
— А твоя мама? Вона розізлиться не на жарт…
Щодо мами, Софія, на жаль, не має для мене заспокійливих слів. Лише промовляє «гм…». Уле, звісно, повторює за нею «гм…».
Та вже в другій Софіїній репліці трохи більше надії.
— Може, її вдасться склеїти? Ніхто й не помітить?
Я дивлюся на неї, мов на рятувальне коло в бурхливому морі.
— М-маєш клей?
— Ні, але ти міг би забрати її до себе додому й склеїти. Ніхто нічого й не помітить. Мама й дідусь майже ніколи не заходять до цієї кімнати.
Я трохи веселію.
— А як я її винесу?
Софія замислюється.
— Може, у валізі? Гляну, чи дідусь має щось годяще.
Доки Софія нишпорить по будинку, шукаючи валізу, я стою на варті нещасної статуї. Маю достатньо часу на роздуми.
А якщо, попри все, її не вдасться склеїти? Скільки така скульптура могла б коштувати?
Раптом я нажахано згадую, що Софія казала про найбільшу картину у вітальні Арнольда. Та картина коштувала пів мільйона крон!
Мене аж сиротами обсипає від усвідомлення істини: за останні п’ять хвилин я, імовірно, втратив усе своє багатство. Усі 150 000 доларів тітоньки Ґрейс.
Бо якщо картина коштує пів мільйона, то скільки коштує статуя? А вона ж набагато більша за картину!
Зненацька до мене долинає якийсь звук знадвору. Хвіртка на вулицю відчинена нарозтвір, а за нею я бачу біля воріт велике чорне авто з відхиленими дверцятами.
Ситуація така жахлива, аж видається комічною.
Вгадайте, хто простує садком цієї миті? У шубі, за яку, мабуть, віддали життя понад сотню лисиць?
Івонна, хто ж іще!
Боюся, я ось-ось розплачуся. За що мені стільки нещасть на голову?
А стане ж іще гірше! Можу закластися, що Івонна відразу попрямує до гостьової кімнати, хоча зазвичай ніколи туди не заходить. І говоритиме зі мною, як з отим містером Чанґом, крізь зуби, суворо і навіть грізно.
Переляканий не лише я. До кімнати влітає Софія, вона теж збагнула, що на нас насувається.
— Ой-ой, мама ж думає, що я на тренуванні, — гарячково шепоче вона і майже виштовхує мене надвір, а сама зачиняється у гостьовій кімнаті.
Уле виходить за мною, у самих лишень шкарпетках.
Серце вискакує з грудей. Ми заціпеніло стоїмо й дивимося на Івонну, яка піднімається східцями просто на нас. Але вона наче й не збирається заходити в будинок. Зупиняється перед нами, широко розставивши ноги, у позі грізного ковбоя, готового будь-якої миті вихопити зброю.
Моє серце падає у п’яти, бо її вигляд не обіцяє нічого доброго.
— Ага, ось де ви!
Хоч Івонна ще нічого не знає про розбиту статую, вигляд у неї такий, якого я й боявся.
Цього, вочевидь, не розуміє Уле.
— Ага, ось де ми!
Але його безпосередність аж ніяк не рятує! Принаймні не мене, бо я умить розумію, що й до чого. Звісно, Івонна чула хруст розбитої статуї! І ось зараз оббере нас до нитки за завдану шкоду. Іншого пояснення я не бачу.
Ще за мить у мене не залишається жодного сумніву. Івонна пронизує нас поглядом і запитує:
— Нічого не хочете мені розповісти?
Глибоко в душі я знаю, що анічогісінько не хочу їй розповідати. Ліпше позмагатися з носорогом, ніж з нею говорити.
Проте Уле іншої думки. Схоже, має що розповісти Івонні.
— Хочете послухати про гриби? — ввічливо цікавиться він.
— Про гриби?
— О, так, про гриби я розповідаю найохочіше!
Івонна не знає, що Уле з тих людей, котрі все розуміють буквально. Вона скептично поглядає на нього.
— І що, скажи на ласку, ти маєш на увазі?
— Насамперед трубчасті гриби, але й про трутовиків я знаю чимало.
— Труповиків? — Івонні аж подих перехоплює.
— А можу почитати вірші, якщо хочете, — квапиться додати Уле.
Треба негайно рятувати Уле. Доведеться розповісти про розбиту статую. Я, увесь тремтячи, роблю глибокий вдих, та не встигаю нічого сказати, як Івонна гнівно мене уриває:
— Де браслет моєї мами?! З перлів???
Настає тиша. Ми з Уле ґапимося на Івонну з роззявленими ротами. Браслет? Про що це вона каже?
Нарешті я стуляю рота, щоб за мить знову роззявити і бовкнути таке, що зовсім не пасує бовкати людині зі світу багатих.
— Га?!
— Мій батько віддав вам родинну коштовність. Де браслет?
Нарешті в моїй голові починає прояснюватися. Грізна дама має на увазі оту цяцьку, яку я віддав Вікторові?
Івонна прохромлює нас поглядом, а я не можу нічого відповісти, бо в моїй голові нараз стає порожньо. Я щойно розбив навпіл скульптуру голої жінки, а проблемою, виявляється, був браслет! Наші шанси?
— Він коштує 1200 крон, я віддавала його на оцінку, — Івонна говорить швидко й з притиском.
1200 крон! На мить мені темніє в очах, але я намагаюся опанувати себе.
Ага, ми говоримо про гроші. Тож треба думати, як і слід бізнесменові, — про прибутки й про збитки. Зберігати ясність мислення і вирішувати проблему поступово.
Отже: статую можна склеїти, і про це я подумаю пізніше. Зараз найважливіше переконати Івонну, що ми з Уле не скоїли нічого поганого. Бо так воно і є, насправді. Ми лише доглядали старого чоловіка, а той старий чоловік подарував нам браслет.
— Він… сказав, що то… біжутерія, — нарешті видушую я з себе, але моє виправдання звучить зовсім нікчемно.
Очі Івонни вужчають.
— Не треба було вірити словам дідугана, котрий вижив з розуму! Де браслет?!
Уле дивиться на мене, я — на нього. Ніхто з нас не відважується зізнатись.
— Якщо ви його десь запроторили, то сплатите мені 1200 крон. Зрозуміло?
Раптом з дверей вигулькує Софія, хоч і мала б ховатися від матері.
— Але ж, мамо! Це ж дідусь подарував їм браслет!
Івонна гнівно трясе головою.
— Немає значення! Браслет належить мені, й крапка!
Вона навіть ніяк не зреагувала, що Софія тут, а не на тренуванні.
Уле витріщається на Івонну, я потуплюю очі в землю.
Софія обурено розводить руками.
— Але ж, мамо, ти маєш купу мільйонів!
Івонна суворо дивиться на доньку.
— Я їх заробила важкою працею!
Вона переводить подих, видно, ще не все сказала.
— Ще й, як я розумію, піцу вам замовляв? То в цьому полягав ваш замисел, га? Дурити старих людей, виманювати у них подарунки? Використовувати їх?
Ми з Уле ошелешено витріщаємося на Івонну. Софія — теж.
— Ото вже мені цікаво, яку ж саме роботу ви тут виконуєте? Ану, доповідайте!
Кажуть, лихо саме не приходить. Добре, Івонна