Антон та інші зі зграї - Гюдрун Скреттінг

Останнім підтягується Мартін.

— «We go together», — лунає пісня зі сцени.

Чутно гупання. То танцюристи стрибають, викидаючи високо ноги, — у пір’ї і без помаранч між ногами. На даху червоного автомобіля стоять Карл та Сіндре — простояли так майже все шоу.

— Траляля-ляля-ляля, — співає хор, а Карл і Сіндре без упину клацають фотоапаратами.

— Готові? — питаю я за лаштунками.

— Готові! — радісно всміхається Кароліна, так широко, аж ямки з’являються на щоках.

— Готові, — каже Мартін, хоч і з меншим ентузіазмом.

Я схвильовано вдивляюся у зал. Пісня закінчується. Але ніхто не встигає зааплодувати, бо тієї миті Ейвінн вимикає світло. Це — одна з моїх найкращих ідей, мушу похвалитися.

Тому в залі темно, коли я виходжу на сцену. Світло знову спалахує, а я стою в кутку біля мікрофона. У рожевому балетному костюмчику з помаранчами, ніби довіском між ногами.

— Ми маємо для вас невеличкий номер-сюрприз! — оголошую я. — Вітайте: «Різдвяні свинки-бріолінки»!

Додатковий заключний номер! Цілком нове шоу.

На сцену виходять Кароліна, Невгамовний Нільс і четверо дівчат з С-класу в тісних костюмах рожевих свинок. Енергійний Ейвінн теж виходить, змінивши попередньо світло на бузкове.

— «We go together», — співають вони й танцюють.

Неймовірно прибацана картинка. Неймовірно комічна. І водночас майже зворушлива.

Дві думки крутяться у моїй голові.

Кароліна насправді наймужніша з усіх дівчат, яких мені доводилося бачити.

Нарешті я можу виправити свій негарний вчинок, коли під час шкільної мандрівки обізвав її діжкою.

Ми з Нільсом запланували несподіванку, і саме тому я посилено відтискався останні тижні. Про всяк випадок…

А тепер відчуваю, як підступно болить рука, на яку я щойно впав. Але ж я можу скористатися другою рукою. І не лише нею…

— Що відбувається?

Несподівано за моєю спиною вигулькує Уле. Він ошелешено спостерігає за новими танцюристами.

— Ми видурнюємося, — пояснюю я. — Навмисне!

Уле недовірливо витріщається на рожевих свинок, які гупають по сцені.

— Це круто? — питає він.

— Так, — відповідаю я. — Це — круто!

Несподівано до мене доходить: я потребую Уле, саме цієї миті.

— Можеш мені допомогти? Будь ласка?

Але спершу на сцену повинен вийти Мартін.

Усе відразу стає інакшим. Комізм скінчився. Доки Мартін танцює, залом прокочується захоплене зітхання. А потім переростає в захоплене ревисько, яке триває і триває. А Мартін кружляє Іне на руках, потім крутиться на голові, сідає на шпагат і весь аж іскриться від запалу.

Публіка галайкає і аплодує. Раптом усі встають зі своїх місць. Як у талант-шоу по телевізору. Дідусь на останньому ряді вимахує своїм ціпком. Це — шаленство!

— Траляля, бум-цик-цик, траля-ля! — лунає з динаміків.

Пісня закінчується.

Виходимо ми з Уле. Трохи танцюємо в глибині сцени, а тоді беремо в коло Кароліну. Нільс, Уле та я. Як домовлялися.

— Р-раз! — вигукую я.

Нільс бере Кароліну за одну литку, ми з Уле — за другу. Недаремно ж ми тренувалися!

Спершу Кароліна лякається, а тоді сяє усмішкою. Тієї миті, коли Мартін сідає на шпагат, ми піднімаємо Кароліну вгору. І ніхто її не випускає з рук…

Саме тоді, коли одна рука тримає, а друга болить, коли Уле всміхається до мене, а Нільс підморгує, я встигаю подумати одну думку, дуже розумну думку: для цього й потрібні м’язи! Щоб піднімати на руки дівчат!

ПЕРЕВАГИ ГІПСУ

То був дуже довгий вечір на станції швидкої допомоги. Рука болить дедалі більше. Коли лікар-рентгенолог повідомляє про перелом, ми з татом навіть не здивовані.

О третій вночі нарешті повертаємося додому, до Анни. Я — з гіпсом на руці, тато — з втомленими очима. До всього ж йому веліли щогодини мене будити, на той випадок, якщо я таки зазнав струсу мозку.

— А ти ще й побажала мені «break a leg», — жартую я до Анни, яка ще не спала, чекаючи на нас.

— Ага, — усміхається Анна. — Не ту кінцівку ти зламав…

Наступного дня я спав до дванадцятої, вставати мені не можна. Читати й дивитися телевізор — теж. Мій мозок потребує спокою.

Що ж, не можу не погодитися. Мої бідолашні сірі клітинки працювали цю осінь на завищених обертах, тож коли я намагаюся сформулювати якусь притомну думку, вони просто хаотично метаються в голові.

По обіді хтось дзвонить у двері, а вже за хвилину на порозі моєї кімнати стоїть Мартін — у куртці і з пачкою печива «Орео» в руках.

— Привіт, — вітається він трохи знічено.

— Привіт!

— Я лише хотів… подякувати, — Мартін кладе на ліжко печиво. — Ти дуже… мужній!

Чомусь раптом запекло в очах. Як тоді, коли хочеться плакати. Нечасто мені кажуть, що я мужній.

— Дякую, — відповідаю я хрипким голосом. — Навзаєм!

Мартін усміхається. Перебирає пальцями світловідбивний медальйон, який баламкається на лацкані куртки.

— Ти ж розумієш… що це просто жарт?

— Що саме?

— Що ми з Іне… разом…

Я аж рота роззявляю від несподіванки. Безгучно хапаю ротом повітря. Бо в моєму нещасному мозку всі клітинки умить заціпеніли. І все решта — теж.

— То ти… ти не хотів… стати її хлопцем? — урешті прокашлююсь я.

— Ні. Я не зовсім той тип, що… по дівчатах.

Я шокований, але все ж здатний подумати: «Не той тип?».

На думку ще спливає оте з «пупсиком» і слова вчительки природознавства, що п’ятдесят відсотків рожевих какаду гомофіли.

То це Мартін мав на увазі? Що він не закохується у дівчат?

Я мовчки не відводжу від нього очей. Кінозірка Мартін, з біцепсами під курткою, білими зубами й темним чубом.

Але більше ні про що не запитую. Чому б я мав його розпитувати? Мене ані на нанометр не цікавить, у кого закохується Мартін, доки це не стосується Іне.

— Я хочу лише танцювати, — раптом озивається Мартін.

Останніми днями я пишаюся багатьма своїми вчинками. І лише одного соромлюся.

Що я аж тепер по-справжньому всміхаюся до Мартіна.

«Вибач, що я тобі збрехала».

Надворі повечоріло. Це Іне мені написала. І хоч моєму мозкові заборонено користуватися мобільним, я все ж відписую.

«Вибач, що я був боягузливим бовдуром».

Іне на це не відповідає. Натомість пише:

«Можна розписатися на твоєму гіпсі?»

«Так!» — відписую я і додаю усміхнений смайлик.

Іне приходить, але не ставить свій автограф, а малює.

Удруге за день мої очі на мокрому місці.

Згодом, коли тато приносить мені вечерю, я натягую на гіпс рукав светра.

Щоб він не побачив червоного серденька.

АМУР

У суботу я вже на ногах. Після сніданку тато з Анною йдуть на прогулянку, а я роздивляюся червоне серденько на гіпсі й навмання гортаю різдвяні каталоги, які нам кинули в поштову скриньку. Подарунки для Неї і для Нього. Навіть собаки раді подарункам.

Якщо в каталогах кажуть правду, то мати даму серця — дуже дорога затія. Ювелірна крамниця «Андерсен» пропонує ланцюжок за чотири тисячі крон. Дуже сподіваюся, що Анна не має аж таких великих забаганок.

Без особливого зацікавлення ковзаю поглядом униз сторінки й несподівано натикаюся на знайому картинку. «Разом на все життя» — написано під фото закоханої пари, а поруч виблискують дві золоті обручки.

Мій стражденний мозок поволі заводиться. Де я бачив цю картинку раніше?

І раптом згадую! Торговий центр, ювелірна крамниця, Б’ярне Мортен з багетом і в береті. Саме на цей плакат дивився тоді тато.

І відразу розумію, про що він говорив зі мною того ж вечора. Зовсім НЕ з’ясовував