Антон та інші зі зграї - Гюдрун Скреттінг

Двічі я впускаю собі на ноги червоний автомобіль, тричі мені лізе до носа пір’я боа. Та коли шоу наближається до кінця, у моїй голові крутяться ЗОВСІМ інші думки.

— Усе готово? — шиплю я, забігаючи в гардероб до Уле й замикаючи за собою двері.

— Усе на місці, — Уле показує на охайно складений на столі костюм. — Але ти маєш мало часу…

Мушу визнати: нелегко обернутися на рожеву леді за ДВІ хвилини. І дуже нелегко натягнути на себе обтислий дівчачий костюм. Коли мені нарешті щастить запхати ноги в правильні дірки, виявляється, що балетні рейтузи мають вдягатися під труси. У шаленій паніці я знімаю з себе боксерки й починаю спочатку.

Одягнути рейтузи — страшне випробування. Я стрибаю на одній нозі, паніка аж з вух пре.

Раптом хтось гамселить у двері.

— Передостанній акт! Рожеві леді негайно на сцену!

Господи, поможи! Нарешті я запихаю другу ногу, зверху натягаю костюм. Відмикаю двері гардеробу й щодуху мчу на сцену.

— Цицьки забув! — кричить навздогін Уле.

Гальмую на повному ходу. Забув бюстгальтер! Нізащо не встигну вдягнути його до виходу. Бо ж не маю аніякогісінького досвіду в цьому!

На очі потрапляють полумиски з виноградом і помаранчами. Помаранчі, думаю я. З помаранчами досвіду в мене більше!

Поспіхом запихаю їх під тісний костюм, прилаштовую на — як я думаю — правильні місця. Якісь гігантські помаранчі! Такі велетенські, що я не бачу своїх ніг.

На щастя, ніхто з рожевих леді не завважує, що в кінці черги на виступ стою я. І ця черга дівчат ось-ось вибіжить на сцену, одна за одною, підстрибом і в пір’ї. У моєму випадку в пір’ї і з помаранчами.

Добре, що я багато разів бачив репетиції танцю. Знаю, коли махати руками, знаю, коли дівчата повинні підняти мене в повітря. Та саме першого стрибка я боюся найбільше. Так боюся, що рейтузи дрижать.

«You are the one that I want», — співають на сцені.

Це нам сигнал виходити.

Серце ледь не вискакує з грудей, коли перші «леді» вистрибують на сцену. У вухах гупає за кожною новою дівчинкою.

А тоді… настає моя черга. Шляху назад немає. Антон Альбертсен, тринадцять років, у балетному костюмі, у рожевому пір’ї, наготовлюється… і стрибає!

Для тих, хто ніколи не чув про силу земного тяжіння: вона ефективна! Неймовірно швидко притягує стрибунів. Однак діє не лише на людей. Значно ефективніше впливає на помаранчі.

А що я не вдягнув бюстгальтер, то помаранчам ніщо не перешкоджає. Тобто не перешкоджає сила тяжіння. Рожевий балетний костюм їй не завада. Уже при першому нерішучому стрибку помаранчі умить переміщуються — від грудей у труси-боксерки.

Я чую сміх у залі. Приземлившись — анітрохи не граціозно — посеред сцени, нервово оглядаю себе внизу.

Помаранчі дриґаються зовсім не в тому місці, де мали би бути цицьки…

Mamma mia, що тепер робити? Попхати їх з трусів вище?

Думки не збираються докупи. Мозок перепрацювався, зосередившись на танцювальних «па», я рухаюся невлад за рештою танцюристів. На щастя, скоро настане момент, коли треба розгортати й згортати руки. Може, тоді вдасться знайти рішення проблеми?

Я не зводжу очей з решти ансамблю і кружляю далі. Щоразу, згортаючи перед собою руки, щосили гепаю по помаранчах, намагаючись підсунути їх вище.

Може, це й добра стратегія для реконструкції цицьок, але не для мене. Бо під помаранчами — мої чоловічі маєтки, яким нітрохи не подобається, коли їх гупають помаранчами.

Я глухо стогну й корчуся від болю, але танцювати не перестаю. Тепер на черзі високі стрибки, спершу в один бік, потім — у другий.

Усі починають з правої ноги, я, звісно ж, з лівої. Але не це найгірше.

Найгірше — помаранчі. Які й далі перебувають у вільному русі. У момент, коли я дриґаю лівою ногою, вони собі любенько скочуються до самого низу.

І ось! У мене МІЖ ногами бовтаються дві величезні кулі.

З однією задертою ногою ще якось можна терпіти, але не тоді, коли стоїш обома на підлозі. Неможливо стулити ступні. Коли ми дрібочемо і оточуємо колом Іне, я не дрібочу, а тупцяю перевальцем — ноги колесом, як і руки.

Що вам сказати… Широко розставлені ноги у цьому випадку аж ніяк не свідчать про домінантну позицію їхнього власника в суспільстві.

Тепер, здається, душиться реготом увесь зал. Судомно…

Слава Богу, ця мука скоро скінчиться. Ще тільки мають мене підхопити на руки й піднести у повітря. І це ось-ось станеться.

Я бачив, як до цього моменту готувався Уле. Намагаюся напружити тіло. Відчуваю, як дівчата хапають мене за ноги, хтось чіпляється у литки.

Мене рвучко здіймають над підлогою. Одна з помаранч підстрибує в рейтузах і боляче гупає, самі знаєте — куди. Напружувати тіло я вже не можу.

«You are the one that I want!» — звучать заключні слова пісні, а я стрімголов, переламавшись у талії, лечу на публіку, як пірнальник у воду.

Дівчата щосили намагаються відвернути катастрофу. Щонайменше двоє з них міцно тримаються за мої рейтузи, коли я гепаю додолу.

— Антоне!

У тиші паралізованого залу лунає голос мого тата — з першого ряду. Я поволі підводжу голову, роблю неймовірні зусилля, щоб сфокусувати зір. Звісно, це тато проштовхується крізь юрбу рожевих леді. Мій тато, з кінським хвостиком і всім решта, кидається до мене. В очах переляк!

— Ти цілий?

— Е-е, — стогну я, бо болить десь за очима й рука, на яку я приземлився.

Я почуваюся майже мертвим. Можливо, не від болю, а від сорому…

Тато схиляється наді мною.

Поступово мій зір проясняється. Я бачу, що тато має не лише кінський хвостик. Він ще й одягнув светр, який мені подарували під час шкільної екскурсії у сьомому класі на сортувальну станцію вживаного одягу. На мене він надто великий, на тата — надто малий.

«Головний сортувальник» — написано на светрі смішними літерами.

Я знову заплющую очі.

— Вставай! — тато обережно підводить мене з підлоги, ніби мені п’ять рочків.

— Ні, не чіпайте його!

Допомога приходить з неочікуваного боку. Бо кричить Сіндре.

— Він божевільний! Це ж чоловік-з-багетом!

Ми обертаємося, я і чоловік-з-багетом.

Ось уже й Карл біжить до мене.

— Той чоловік… трохи сам не свій! — репетує він. — Ганяється за людьми з… БАТОНОМ!

Тато розгублено роззирається на всі боки, зі мною на руках. Публіка в залі розгублено дивиться на тата.

Я важко зітхаю. Бо хоч мені й паморочиться в голові, я погоджуюся з крутими хлопцями: тато таки має дуже прибацаний вигляд.

— Це — мій тато, — стогну я. — Просто такий вже він є.

А до тата шепочу:

— Постав мене на підлогу…

Тато слухається. Обережно ставить мене на сцену, не відходить від мене ні на крок, коли я беру до рук мікрофон, у який не так давно говорив директор.

— «The show must go on», — кажу я.

Хтось у залі сміється.

Але так є: хоч як пекельно болить мені рука, шоу мусить продовжуватися. І нікуди подітися — я мушу брати в ньому участь. У балетному костюмі в обтяжку, з помаранчами між ногами, знову кульгаю через сцену за лаштунки. Зціпивши зуби, щоб не кривитися від болю.

Найперше перевіряю найважливіше. Переконуюся, що великої торби з костюмами, схованої за динаміком, уже немає. Зникла, на щастя.

Коли почався останній акт, до мене за сценою приходять усі з Нижчої ліги. Як і було домовлено. І вигляд у них саме такий, як умовлено: і в Нільса, і в Кароліни, і в дівчат