Маркус і Діана. Світло Сіріуса - Клаус Хагерюп
— Не йди від мене.
Він ліг на ліжко, втупив очі в стелю й намагався зібратися з думками. Типова ситуація. Зазвичай він напружувався, щоб не думати, та тільки, бувало, за те брався, в нього нічого не виходило. Він схопився з ліжка й заходився проходжуватися по кімнаті. Як вони й домовлялися, на ньому був спортивний костюм. Він перепробував то одну ходу, то другу, та жодна не виходила природною. Скільки часу минуло, відколи Сіґмунд пішов? П’ять хвилин чи півгодини? Він не мав і гадки. Зупинившися перед люстром, він схопив гребінець і почав причісувати чуприну. Скільки зачісок є на світі? Мільйон? Відображення не зводило з нього невеселого погляду. Він подивився самому собі у вічі й задумався. Аж тут він знайшов слово, яке шукав відтоді, як Сіґмунд вийшов із номера:
— Ні!
— А ось і ми, хоч трохи й затрималися, — сказав Сіґмунд, відчиняючи двері й пропускаючи першою Діану Мортенсен.
Маркус нічого не відповів. Схилившися до люстра, він сидів у своєму звичному вбранні: трохи завеликих штанях, зеленій сорочці та червоних шкарпетках. Перед ним білів аркуш паперу, а біля того аркуша лежала кулькова ручка.
— До тебе гості, — якось невпевнено мовив Сіґмунд.
Усе складалось якось не так. Він сказав Діані, що в Маркуса є до неї поважна розмова, а Маркус, згідно зі складеним планом, мав одягнути спортивний костюм і прийняти її в дуже розкутому настрої, виносячи з міні-бару на таці келих шампанського. Він повинен був розказати, що старшому, на жаль, довелося зненацька від’їхати. Захворів один із його товаришів альпіністів, і йому треба було шукати заміну. Через два дні вони поїдуть до Непалу, і він, на жаль, повернеться десь аж у листопаді. Маркус молодший і його добрий приятель Сіґмунд лишаються вдома. Молодший звик до самоти, і старший дуже зрадів би, якби Діана знайшла можливість наступного ранку показати хлопцям пам’ятні місця Гортена. Такий план придумав Сіґмунд, і Маркус згодився з ним, як мовиться, без гніву й пристрасті. Одначе тепер Маркус сам щось вигадав. Він ще дужче втягнув голову в плечі й не відводив очей від паперу.
— Привіт, Маркусе, — сказала Діана. — Що ти хотів мені розповісти?
Він не відповів.
— Мабуть, він написав вірш, — зашепотів Сіґмунд. — Маркус їх часто пише, як лишається на самоті.
Сіґмунд іще не хотів відступатися, сподіваючись до останнього, що Маркус всього-на-всього змінив тактику.
— Я також пишу, — сказала Діана. — І дуже люблю поезію.
— Я не написав ніякого вірша, — промимрив Маркус.
— То, може, ти пишеш роман? — не вгавав Сіґмунд, що починав уже добряче непокоїтися.
Маркус поволі підвівся на рівні. Він потупив очі в підлогу й так міцно стиснув у руці той папір, що пальці в нього просто побіліли.
— Це лист.
Він промовив ті слова тихо й нерозбірливо. Потім ковтнув слину й почервонів. Він був сором’язливий, наляканий і поводився надзвичайно природно.
— Як приємно отримувати листи, — відповіла Діана.
Вона промовила ті слова приязно, але в її голосі вже чулося нетерпіння. Щоправда, вона дуже любила дітей, особливо в присутності фотографів. Коли фотографів не було, діти їй швидко набридали.
— Цей лист не мені, — сказав Маркус. — Він тобі.
Діана засяяла.
— Від твого батька?
— Ні. Від мене.
Діана, можливо, була й не найкращою в світі лицедійкою, та в кожнім разі їй пощастило приховати своє розчарування, і захоплення в її голосі видалося майже справжнім.
— Ти написав мені листа? Як мило з твого боку, Маркусе.
Вона простягнула до нього руку, але Маркус сказав:
— Я хотів би прочитати його тобі сам.
— Мабуть, я піду прогуляюся, — мовив Сіґмунд і рушив до дверей.
Його план зірвався.
— Не йди, — попросив Маркус. — Я хочу, щоб і ти його послухав.
Сіґмунд уже від порога обернувся.
— Не бажаєте келих шампанського, панно Мортенсен? — спитав він.
Діана похитала головою. Вона не зводила очей з Маркуса, що стояв перед нею, втупившися в підлогу.
— Читай же, — мовила вона. — Я не кусаюся.
— Хе-хе, — якось награно прохрипів Сіґмунд.
Маркус почав читати. Дуже повільно, дуже тихо й дуже виразно. Він читав для Діани і для Сіґмунда, але найбільше він читав для самого себе.
Люба Діано Мортенсен!
Це мене звати Маркус. Маркус Сімонсен.
Це я писав усі листи. І все в них — суцільна брехня. Тато не мільйонер, тож і я не син мільйонера. Мене всі дражнять Мавпусом, бо я нечуваний страхополох. Я боюся всього на світі. Єдине, що мені гарно дається, так це кимось прикидатися. То мені завиграшки, але я не знаю, чи все має даватися завиграшки. Я хотів би спробувати чогось складнішого, але найскладніше для мене — бути Маркусом. Мені жаль, що я тобі брехав, одначе мені не дуже й жаль. Бо якби я не брехав, то, мабуть, так і не допетрав би, що насправді я й не хочу брехати. Зараз мені більш нічого писати. Вибач.
Щиро тебе вітаю
Маркус Сімонсен, 13 років. Цебто я.
Він якось заціпеніло вклонився Діані й віддав їй листа. Потім одвернувся, пішов до вікна й задивився надвір.
Сіґмунд сидів на ліжку й промацував подушку, вдаючи, ніби його тут немає. Діана з листом у руці стояла посеред кімнати.
Маркус знав, що тепер може статися що завгодно. Вона може спалахнути гнівом, посміятися з нього або ж просто піти геть. То не мало ніякого значення. Все кануло в безвість. Діана Мортенсен. Маркус молодший. Нічого того насправді й не було. То просто було кіно. Але тепер кіно скінчилося. Він відчув якесь спустошливе полегшення. То була реальність. Він стояв ось тутечки, біля вікна, й дивився на зірки. То була дійсність. До нього долинула її хода.
— Маркусе.
По голосу годі було збагнути, гнівалася вона чи ні. Та то й не мало ніякого значення.
— Он Сіріус, — сказав він.
— Що?
Її голос був слабенький, мов легіт вітру. Легіт вітру перед гримучою бурею.
— Сіріус того часу, що минув вісім років тому. Саме за стільки часу його світло дістається землі. Як би мені хотілося опинитися зараз там.
— Де?
Чи
