Маркус і Діана. Світло Сіріуса - Клаус Хагерюп

— Який у мене вигляд? — спитав він нервово.

— Непоганий, але чогось бракує.

— Я бачу.

— Ану надінь оце.

Сіґмунд дістав із валізи чорну кепку з написом «GOLFER».[19]

— Не надіну, — сказав Маркус, насуваючи на голову свою.

— Крутни її задом наперед.

— Навіщо?

— Так буде ще прикольніше.

Маркус крутнув кепку.

— Добре. Пройдися сюди-туди знов. Легко й невимушено.

Маркус пройшовся. Спершу в нього геть не виходило, але з Сіґмунда був терплячий тренер, який умів підбадьорювати свого учня.

— Ну от, бачиш, виходить. Уже набагато краще. Тепер я Діана. Що ти скажеш?

— Мене звати Маркус.

— Ні!

— Ти знаєш, скільки важить тенісний м’яч?

— Океу, — поволі сказав Сіґмунд. — Зараз спробуємо щось іще. Вдягни свій костюм.

Маркус прихопив із собою темний костюм, білу сорочку й краватку, щоб було в чому йти на обід у ресторан «Фішланн». Він перевдягнувся в парадне вбрання й нервово спитав:

— Який у мене вигляд?

— Розкішний. Ану пройдися.

— Куди?

— Сюди-туди. Так, добре. Чудово. Елегантно. Говори!

— А що мені говорити?

— Що завгодно. Тільки говори. Прикинься, ніби ти син мільйонера, що не вилазить із парадного костюма.

— В мене не вийде.

— Вийде. Просто вживися в костюм. Достоту так, як ти вживався в свої листи. Ану спробуй.

Маркус поволі почав говорити. Спершу нерішуче, а дедалі все невимушеніше й невимушеніше. Слова злітали з його язика так само бездумно, як і тоді, коли він розповідав про мандрівку льодовиком чи коли писав свої листи. І поки він говорив, то виявив, що з Маркуса Сімонсена перетворився на Маркуса молодшого, і той розводився про норвезьку природу, яку любив понад усе, про кумедні епізоди зі шкільного життя-буття, про однокласників, які заздрили, що він мав більше кишенькових грошей, ніж вони, про захопливі тенісні змагання, на яких він здобув перемогу Норвегії, про цікавенні поїздки до екзотичних країн, про докучливих журналістів із щотижневих часописів, які наступали на п’яти Маркусові старшому, про самотність, яка панує в його серці через приналежність до іншого світу. Зрештою, він сказав, що не такий, як усі. Що інакший, бо він син мільйонера. І диво дивне! Аніскілечки не відчувалося, що він усе те вигадував. То сприймалося за чистісіньку правду. Він не прикидався Маркусом Сімонсеном. Він був Маркусом Сімонсеном молодшим. Слова народжувалися самі собою. Він лише приймав їх і передавав далі, проходжуючися сюди-туди по кімнаті. Іноді він упадав у задуму й закладав руки за спину, а іноді жваво ними жестикулював. Урешті-решт він зупинився перед Сіґмундом і, сумно усміхаючись, подивився йому у вічі.

— Ти знаєш, Діано, — сказав Маркус молодший, — часом мені хочеться стати звичайнісіньким хлопцем. Розумієш, про що я?

Сіґмунд мовчки кивнув. Він був вражений наповал. Авжеж, він сподівався, що зможе розворушити потайні сховки Маркусової душі, але навіть не мріяв про таке неймовірне перевтілення.

— Ну як? — боязко спитав Маркус.

Менш ніж за секунду він знов став самим собою.

— Це було… просто фантастично.

— Справді?

— Такої торби з брехнею я ще зроду не бачив. Як ти це зумів?

— Не знаю. Зумів, та й квит.

Сіґмунд енергійно кивнув і сказав:

— Розумію.

Маркус знав, що той нічого не розумів. Сіґмунд був набагато тямковитіший за нього, та все-таки йому бракувало уяви, аби зрозуміти, що Маркусові куди легше бути бездумним. Коли ж йому доводилося напружувати думку, все заплутувалося достоту так, як і в школі танців. А бувши бездумним, він ставав абсолютно іншою людиною, не схожою на справжнього Маркуса. Він не міг того пояснити, але знав, що саме так воно й було. Загалом то було не складно. Навіть напрочуд просто. Як тільки йому щастило вирватися від самого себе на волю, все направду робилося легким.

— Мабуть, це тому, що в мене більше хисту не бути самим собою, ніж бути, — повільно мовив він.

— Атож, — сказав Сіґмунд. — Напевно, це все й пояснює.

Він проказав ті слова з якоюсь зверхністю, і Маркус збагнув, що то через невпевненість.

— То не так і важко, — підбадьорив він товариша. — Хочеш спробувати?

Сіґмунд зиркнув на годинника.

— Іншим разом. Твій батько чекає нас у холі.

Маркус кивнув. Він був цілком задоволений, але разом із тим відчував у роті неприємний присмак. Після плавби на поромі його й досі нудило.

Виходячи з кімнати, Сіґмунд відчинив перед ним двері й пропустив його вперед. То було правильно й водночас неправильно.

Монс сидів у холі й читав тамтешню газету. Коли хлопці спустилися, він обвів їх загадковим поглядом і спитав:

— Ви знаєте, хто приїздить сюди в четвер?

— Ні, пане Сімонсене, — відповів Сіґмунд. — І гадки не маємо.

— Діана Мортенсен!

Хлопці вдали неймовірне здивування.

— Вперше таке чую, — сказав Сіґмунд.

— Оце так несподіванка, — промимрив Маркус і зашарівся.

— Так от, — вдоволено вів далі Монс. — Її привезуть з Форнебю на лімузині. В цьому готелі в ресторані «Фішланн» на її честь відбудеться прийом. Б’юся об заклад, тут аж кишітиме від журналістів.

— Авжеж, можна собі уявити, — сказав Сіґмунд.

Монс підморгнув Маркусові.

— Слухайте, хлопці, в мене з’явилася ідея.

— Цікаво, яка, — сказав Сіґмунд.

— Я ж обіцяв почастувати вас обідом у ресторані «Фішланн». Що як спробувати замовити столика на четвер?

— Блискуча ідея, — сказав Сіґмунд.

— Прекрасна, — промимрив Маркус.

Монс усміхнувся до нього.

— Якщо тобі пощастить, то, може, візьмеш у неї автографа. Хочеш, щоб пощастило?

— Хочу, — відповів Маркус. — Та вже як буде.

— Я зараз же замовлю столика, — сказав Монс. — Може ж, іще не всі зайняті.

— Ото буде жаль, — сказав Маркус і схрестив пальці — на знак того, щоб у ресторані не виявилося жодного місця.

Та його бажання не збулося. Ще був один вільний столик, який вони й замовили. Маркус заплющив очі. Якби тільки йому перестати думати, все було б гаразд. Але щоб перестати думати, треба не думати про те, щоб перестати думати, а те вкрай важко дається перед побаченням із тією, яка йому майже весь час не сходила з думки.

— Про що ти думаєш? — спитав Монс.

— Ні про що, — відповів Маркус.

— А чого це ти вирядився в костюм?

— Не знаю.

— Прибережи його на четвер, — сказав Монс. — Сьогодні ввечері ми підемо їсти піцу.

Цілий вечір Маркус намагався відкараскатися від усіх своїх думок. І Монс, і Сіґмунд були в прекрасному гуморі. Вони наминали піцу з паприкою, тож Маркус і собі старався не пасти задніх.

Наступного ранку Монс узяв напрокат причандалля для гри в гольф. Він хотів потренуватися махати палицею на даху готельного будинку. Маркус та Сіґмунд тим часом оглядали Гортен. Те, що дощ не вщухав, не грало ніякої ролі. Для