Маркус і Діана. Світло Сіріуса - Клаус Хагерюп

хоч їхня зацікавленість тією парою, що забилася в куток, не зменшилася. Далебі, навіть збільшилася. Маркус бачив багацько мультфільмів, та чи не найдужче йому подобався військовий танець індіянського племені, що танцювали в «Щасливцеві Люкові» Він підніс одну руку до рота, зігнув спину, потім випростав і знов зігнув, вигукуючи при цьому бойовий клич:

— Ункачаккен! Ункачаккен! Ункачаккен!

Польський оркестр завершив грати жваву мелодію, і тоді заспівав співак:

— I just call to say і love you…[14]

Маркус чемно вклонився й подав Муні руку. Притулившися до стіни, вона дивилася на нього переляканими до смерті очима.

— Дякую за танець, — пошепки мовила вона.

— Ти більше не хочеш танцювати?

— Я не вмію так, як ти, — стиха відповіла вона. — Ніхто не вміє.

Якусь мить Маркус згадував підходящу цитату з книги, і таки згадав.

— Молодь має свій власний стиль, — спокійно сказав він.

Вони повернулися до столика, де сидів Сіґмунд, старанно занотовуючи собі щось до записника. Еллен Кристина пила тим часом лимонний напій і не зводила з нього закоханого погляду.

— Що це за танець ви танцювали? — спитала вона в Маркуса та Муни.

— Сучасний, — відповів Маркус.

— Оце так танець! А як він називається?

Маркус на мить задумався й відповів:

— Він називається «маркушак».

— Так от де ви бавили час? — спитав Монс, підійшовши до столика.

На ньому були старенькі вельветові штани, вицвіла сорочка й сірий піджак зі шкіряними латками на ліктях. Він дуже виділявся на тлі святково виряджених відвідувачів ресторану «Зірка». Голос у нього був глухий і невеселий.

— Саме так, — відповіла Еллен Кристина.

— Нам тут було дуже гарно, — додала Муна.

— Приємно чути, — сказав Монс. — Ну от я й прийшов.

— Прекрасно, — привітно мовив Сіґмунд. — Мабуть, ви вбралися не вельми…

Він замовк. Іноді навіть Сіґмунд розумів, що бувають моменти, коли краще прикусити язика.

До столика підійшли офіціант і метрдотель. Монс заплатив решту рахунку. Потім вони один одному подякували. Офіціант і метрдотель зникли.

— Не хочете лимонаду, пане Сімонсене? — спитав Сіґмунд.

— Я відвезу вас додому, — сказав Монс і подався до гардероба.

Всі четверо підвелися. Маркус забувся відсунути Муні стільця, але вона й сама впоралася. Монс вийняв гроші, щоб заплатити гардеробникові, але той сказав:

— Не треба. Хлопець на ім’я Маркус попросив внести плату за гардероб до рахунку.

— Он як, попросив? — здивувався Монс і вийшов на вулицю, щоб ковтнути свіжого повітря.

— То твій батько? — спитав гардеробник, подаючи Монсові шовкового шалика.

Маркус мовчки кивнув.

— А тебе, здається, трохи розбестили.

Маркус не відповів.

— Бувши твоїм батьком, я витрачав би якусь копійку й на себе, а не лише на сина. Йому потрібен новий піджак.

У машині панувала мертва тиша. Висідаючи з неї, дівчата мило подякували й сказали, що вони пережили незабутній вечір. А Сіґмунд на прощання подав Монсові руку.

— Красненько дякую, пане Сімонсене. Я цього довіку не забуду.

— І я, — відповів Монс. — До слова кажучи, твої батьки також. Я зателефонував їм і сказав, де ви бавили час.

— Маркусе, можна в тебе переночувати? — спитав Сіґмунд.

Одначе того запитання ніхто не почув, оскільки старенька Монсова «Лада» вже зірвалася з місця, і батько з сином помчали додому провадити страшенно неприємну розмову.

Удома батько детально ознайомив сина з родинним бюджетом і звелів йому лягати спати. Маркус сам запропонував собі покару за розтрату грошей: нехай батько не дасть йому вечері. Така пропозиція Монса не вельми втішила. Він не гнівався, бо майже ніколи не гнівався, але відчував себе пригніченим, тож, дивлячись на нього, Маркус пригадав маму, — вона поводилася точнісінько так само, коли він залазив у якусь шкоду. Тепер було ще гірше. Якоїсь миті йому хотілося викласти батькові все як є: про листи, фан-клуб і тренування, на яких йому треба було готуватися до зустрічі з Діаною Мортенсен у Гортені. Може, Монс його й зрозумів би, а може, й ні. Він того так і не дізнався, бо нічого йому не розповів.

— Добраніч, — промимрив він і пішов до своєї кімнати.

У нього болів живіт і голова.

Він заснув, і йому приснилося, що він б’ється з вахтером, офіціантом та метрдотелем, які були не людьми, а чудовиськами.

— Ось ми тобі, шмаркачу, покажемо правила доброго тону й гарних манер! — заревіло чудовисько-вахтер.

— Смерть нечемам! — заволало чудовисько-офіціант.

— Ми приготуємо з нього делікатес, — зашепелявило чудовисько-метрдотель. — Воловину по-маркусівськи з суфле та вінегретом.

Він прокинувся о пів на дванадцяту, мокрий від поту. Підвівся з ліжка й пішов до ванної кімнати, де випив літр води й знищив залишки уже сколошканого проділу на голові. Він стояв, утупивши очі в люстро, поки не впізнав свого обличчя. Позаду з’явився Монс. Батько збентежено дивився на Маркуса. Ну авжеж, йому було жаль, достоту так само, як і мамі, коли вона гнівалася чи щось гнітило її серце.

«У татові живе дві людини», — хтозна-чого подумалось Маркусові. Він знав, що ось-ось йому стане легше, треба тільки у всьому покластися на тата. Той, напевно, зайшов попросити вибачення, хоч того й не треба робити, бо не тато повинен просити вибачення, а він сам.

— Вибач, тату, я більше ніколи такого не робитиму, — сказав Маркус у люстро.

Те полегшення, що відчув Монс, заповнило всю ванну кімнату.

— Чого саме? Не ходитимеш до ресторану «Зірка»?

— Ні. Не буду надто привітним.

Монс зняв із гачка рушника й подав його синові.

— Приємно чути.

Решту ночі Маркус спав поруч із Монсом на маминому місці двоспального ліжка. Він уже давно там не спав і знав, що, мабуть, то було востаннє. Йому виповнилося тринадцять років. Поруч лежав тато, вдаючи, що спить. Кращого годі було й придумати.

Розділ XI

Цілих два тижні вони не мали жодної вістки від Діани Мортенсен. Першого тижня щодня телефонувала Муна, та Маркусові не хотілося з нею зустрічатися, і він вигадував усілякі відмовки, аж поки дівчина не відлипла. Клуб «Допоможи Діані» й далі провадив свої здибанки в каменярні, але вони набули інертнішого змісту, ніж раніше. Маркус здав у бібліотеку «Гарні манери 90-х років» і відмовився вчитися грати в гольф. Разом із Монсом він почав планувати поїздку до Данії. Діана Мортенсен ставала дедалі нереальнішою.

За тиждень до запланованої поїздки в поштовій скриньці з’явився лист. Блакитний конверт із американською маркою. Адресований містерові Маркусу Сімонсену. Він розпечатував його так, ніби там лежала бомба уповільненої дії, прочитав чотири рази, розчесав свого нездалого проділа й зателефонував Сіґмундові. За півгодини він уже сидів під брезентом, намагаючися стримати тремтіння рук. А Сіґмунд