Маркус і Діана. Світло Сіріуса - Клаус Хагерюп

— У вас теж непоганий вигляд, — обережно додав він і страшенно здивувався, коли обидві дівчини почервоніли.

То було цілком несподівано. Зазвичай вони не червоніли; червонів він, коли вони до нього забалакували. Він зрозумів, що й справді їм подобається. Атож, на колір і смак — товариш не всяк. Він помітив, що починає сідлати свого коника.

— Простенька сукня виграє, якщо до неї додати елегантну сумочку і взути елегантні черевички, — приязно мовив він.

— Мені подарували їх на іменини, — пошепки відповіла Мула й опустила очі на свої сріблясті черевички.

— А чи поміщали в газеті знімок ювілянтки? — чемно спитав Маркус.

— Що?

— В такому випадку не забудь про те, що знімок може послужити запрошенням на гостину.

Сіґмунд, стоячи поруч, почав уже трішки непокоїтися, проте Маркус того не помічав. Він і справді неабияк увійшов у свою роль.

— Через той знімок багато хто з тих, кого вже забуто, скажімо, колишні однокласники, озвуться до тебе з поздоровленнями.

— А тепер ходімо, — сказав Сіґмунд.

— То — найприємніше в днях народження, — голосно відчеканив Маркус і відчинив перед дівчатами двері.

Коли Муна проходила проз нього, він їй весело підморгнув. Вона здригнулася й зайшла в ресторан.

— Нема потреби перегинати палицю, — прошепотів Сіґмунд Маркусові на вухо в гардеробі, де вони здавали шовкові шалики.

Проте Маркус уже повністю ввійшов у роль світської людини. Назад дороги не було. Тепер лишалося тільки одне — витримати до кінця.

— Мене звати Маркус, — сказав він гардеробникові.

— Ти ба, справді?

— Справді, так собі й затямте! Маркус!

Гардеробник обвів його пильним поглядом.

— Постараюся ніколи не забути, — поволі сказав він.

— Ну от, — спокійно мовив Маркус. — Я візьму це до уваги.

Дівчата пішли в туалет. Сіґмунд сів на стілець їх почекати. Маркус і далі розмовляв із гардеробником.

— У вас є окрема кімната, де ми могли 6 сісти обговорити меню?

— Немає, — дещо невдоволено відповів гардеробник.

Йому було ясно, що в ресторан «Зірка» завітав недоліток-чванько.

— Ну й гаразд, — сказав Маркус. — Тоді ми спокійно обговоримо меню з метрдотелем.

— А чого ж, можна й так, — промимрив гардеробник.

Аж тут із туалету вийшли дівчата. Від них дуже пахло парфумами. Сіґмунд підвівся, а Маркус кивнув гардеробникові головою.

— Маркус, — сказав він. — Так мене звати.

Збившися на якусь мить біля дверей в одну купу, Маркус і Сіґмунд пропустили дівчат уперед. Їх зустрів метрдотель. То був поважний добродій літнього віку в смугастих штанях і темному піджаку. Він був геть сивий, а зростом сягав майже два метри. Маркус злегка свиснув. Він не знав, що метрдотелі бувають настільки високі.

— Чи замовляло товариство столика? — спитав він.

Здавалося, ніби він не помічав, що перед ним стояли діти. Він ледь шепелявив, але голос у нього був глибокий, густий, таємничий.

— Атож, — відповів Сіґмунд. — Для Маркуса Сімонсена молодшого. На чотири особи.

Столика замовляв Сіґмунд, щоправда, він не зізнався Маркусові, що замовляв на Сімонсена молодшого. Маркус помітив на собі здивовані погляди дівчат. Метрдотель кивнув й пішов попереду до столика в глибині ресторану.

— Прошу, — сказав він. — Офіціант зараз надійде.

— Мене звати Маркус, — сказав Маркус. — Таке моє ім’я.

— Мене звати Дал, — сказав метрдотель та й зник, не сівши з ними до столу спокійно обговорювати меню.

Запала мовчанка. Еллен Кристина й Муна розглядали хлопців, особливо Маркуса, наче вони й досі не йняли віри своїм очам. Маркус помітив, що вони обидві підмалювалися. Власне кажучи, йому то видалося дещо по-ляльковому, але нічого не вдієш — він же теж трохи змінив свою зовнішність. Окрім того, він уже був не Маркус, а Маркус молодший, а Маркус молодший не мав нічого проти підмальованих дівуль. Він був у тому абсолютно впевнений. Молоденький і жвавий офіціант приніс меню.

— Ну от, хлопці, бачу, ви не самі, а з дамами, — сказав він.

— Мене звати Маркус, — відрекомендувався йому Маркус, але офіціант і вухом на те не повів.

— Чи будете перед вечерею щось пити? — спитав офіціант.

— Не відмовимося, — відповів Сіґмунд. — Що ви запропонуєте?

— У нас є шампанське, херес, віскі, кампарі, фарріс, напій «соло», кока-кола, лимонний напій, сік і вода.

Маркус на якусь мить завагався, чи не замовити йому шампанського, але Сіґмунд, розкумекавши, що офіціант просто спробував пожартувати, випередив його.

— Чотири коли. On the rocks.

— Yes, sir,[11] — відповів офіціант і швиденько відійшов.

— Що означає «on the rocks»? — спитала Еллен Кристина.

— З льодом, — відповів Сіґмунд.

Він сидів на лавці спиною до вікна поруч із Еллен Кристиною. Маркус не був певен, що то правильно. Щоправда, Сіґмунд був на півроку за нього старший, а Еллен Кристина була на чотири місяці старша за Муну. Коли молодша пара запрошувала старшу пару, то, звісно ж, старша пара повинна була сідати на лавці лицем до зали. Але ж фактично запрошував усіх Сіґмунд. Тож, мабуть, на лавці мала сидіти молодша пара. Усе це Маркус обмірковував, вивчаючи меню. Воно було велике, тож його самовпевненість потроху кудись зникала. Прекрасний початок одібрав усі сили, і тепер у нього перед очима замелькали закуски, гарячі страви та десерт.

— Ну, то що ми замовимо? — спитав Маркус.

Сіґмунд поглядом запросив його вибирати.

Маркус уп’явся очима в меню, та не міг ні на чому зупинитися. Загалом він був зовсім не голодний. Йому цілком вистачило б і маленького кусника піци, але в меню піци не було.

— Та я й не знаю, — повагом відповів він. — Чого вам хочеться?

— Вирішуй ти, — сказала Муна.

— Ми не дуже звикли ходити в ресторан, — додала Еллен Кристина. — Візьми те, що тобі до смаку.

Маркус кивнув. Він знов сидів похнюплений, як і завше. Мочки його вух пашіли вогнем, а відлоги смокінга здавлювали шию.

— Ну от, — мовив Сіґмунд. — Якщо вдома гостям не пропонують вибирати страви, то навіщо ж було запроваджувати таке в ресторані?

Він теж простудіював книжку й знав напам’ять цілі розділи. Дівчата вдоволено закивали головами, а Маркус, якби його воля, то залюбки звернув би товаришеві шию.

— Ну, щось вибрали?

Офіціант приніс кока-колу.

Усі четверо витріщилися на Маркуса. Той одним духом випалив:

— Чотири порції анчоусів із вінегретом, чотири волові боурґуіґнони та чотири помаранчеві суфле.

Він читав навмання, бо гадав, що найкраща страва повинна мати найскладнішу назву. Ті назви мовби самі злітали йому з язика, а вимовляв він їх так, як вони були написані, — по літерах. Мабуть, то було геть неправильно, оскільки офіціант трішки спантеличився.

— Повтори, будь ласка, ще раз.

Маркус повторив.

— Що таке боурґуіґнони?

Маркус тицьнув пальцем у меню.