Маркус і Діана. Світло Сіріуса - Клаус Хагерюп
Він зачинив двері й знов прикипів очима до свого відображення. Прилизаний чуб лежав на голові, як щойно помощений асфальт. Він скидався на гангстера. Ні, мабуть, не треба пручатися. Варто згодитися на кучері. Він радів, як злочинець пожиттєвому ув’язненню.
Хтось подзвонив у двері. Він якомога пишніше розкуйовдив чуба й побіг відчиняти. То прийшов Сіґмунд.
— Привіт, — сказав він. — Я взяв напрокат смокінги.
— Хіба без них не можна обійтися? — спитав Маркус. — А що як замість них одягнути костюми?
— Ні, нам треба витримати стиль, ти ж знаєш. Сьогодні не було листа?
— Ні.
— Він ще прийде, — весело мовив Сіґмунд. — Ану вдягай свого смокінга.
— А не можна почекати до завтра?
— Краще переконатися, чи він на тебе прийдеться.
Серце Маркуса злегка затремтіло в передчутті надії.
— Гаразд, бо, може, він на мене й не прийдеться. Тоді…
— Тоді ми візьмемо напрокат інший смокінг.
— Авжеж.
Смокінг був як на нього шитий. Маркус глянув у люстро, і йому навіть сподобався той молодик, що дивився на нього звідти. Смокінг був чорний з червоним поясом, червоними поперечними смугами на вилогах та червоним носовичком, якого Сіґмунд гарнесенько згорнув і засунув у нагрудну кишеню. Ніхто б не міг помітити, що ґудзики на манжетах насправді були не золоті.
— Елегантно, — сказав Сіґмунд.
Маркус кивнув.
— Можна мені його вже зняти?
— Ні, думаю, ти повинен сьогодні в ньому походити, щоб звикнутися. Ну, а тепер лишився чуб.
— Що тобі мій чуб? — спитав Маркус, хоча добре знав, що його чекало.
— Нам треба зробити завивку.
— Хіба не можна почекати до того дня, коли я зустрічатимуся з Діаною?
— Ні, не можна, — твердо відрубав Сіґмунд. — Завтрашній обід буде генеральною репетицією, а на генеральну репетицію гримуються і вдягаються так само, як і на прем’єру.
— Я не буду гримуватися! — скрикнув Маркус.
То вже переступало межі здорового глузду. Щоправда, він присягнув робити все для Діани, але «все» означало все, крім гримування!
— Розслабся, — сказав Сіґмунд. — Зробити завивку — то майже те саме, що гримуватися. Я захопив із собою плойку своєї сестри.
Через п’ять годин Маркус уже був кучерявий. Схиливши голову, він походжав у чорному смокінгу по вітальні, а Сіґмунд тим часом засипав його запитаннями про те, як треба поводитися в ресторані.
— Хто перший підходить до столика — чоловік чи жінка?
— Якщо хтось замовив стола і метрдотель зголосився туди всіх провести, то запрошене товариство йде слідом за ним, а чоловік або ж той, хто запрошував, іде останній, — механічно проказав Маркус.
— А якщо якась пара сама шукає свій столик?
— Тоді перший іде чоловік.
— Правильно. Хто й де має сидіти, якщо стіл у ресторані стоятиме під самою стіною?
— Тоді треба шукати інший ресторан.
— Я серйозно, Маркусе!
— Тоді жінка має сісти там, звідки їй гарно буде видно залу. Пограємо в кості?
— Ні. Ми запросили гостей у ресторан. Що там можна чекати від метрдотеля й офіціанта?
Маркус тяжко зітхнув і відповів як по писаному. Пройшовши правила поведінки в ресторані, вони знов почали все спочатку. В половині п’ятої Маркус знав уже той розділ назубок. І метрдотеля, й офіціанта в ресторані «Зірка» дещо таки чекало. Монса також. Без чверті п’ята хлопці почули, як він відчиняв вхідні двері.
— Хутчій, — скомандував Сіґмунд. — Біжи на кухню й принеси склянку води.
— Навіщо?
— Звичайна чемність. Він, очевидно, після довгого робочого дня захоче пити.
Маркус метнувся на кухню, а Сіґмунд лишився у вітальні, щоб зустріти Монса.
— Привіт, Сіґмунде, ти тут?
— Добридень, пане Сімонсене. Ну як вам сьогодні працювалося в конторі? Ви, певно, стомилися?
— Та так, не дуже. А де Маркус? Я приніс йому невеличкий подарунок на літо.
Монс вийняв із поліетиленового пакета футбольний м’яч і показав його Сіґмундові. Тієї миті з кухні вийшов Маркус, тримаючи в руках тацю, на якій стояв келих для вина, наполовину налитий водою.
— Хочеш склянку води, тату?
Монс обернувся. Маркус привітно до нього всміхався.
— Ееееееееееее!
Батько закричав, мов кіт, що заліз на дерево, відступив крок назад, плюхнувся в крісло й, лежачи там на спині, почав щосили стогнати. Футбольний м’яч покотився підлогою й зник під телевізором.
— То ти хочеш пити? — сумирно спитав Маркус.
— Ти… ти… схожий на… маленького лорда Фонтлероя![10] — хриплим голосом зашепотів Монс.
— Та невже, пане Сімонсене? — задоволено спитав Сіґмунд. — Бачите, який він модник.
Монс Сімонсен був людина миролюбна й мав поблажливий погляд на виховання дітей. Оскільки Маркус завжди приходив додому в обіцяний час і ніколи не цупив у стареньких пань сумок, то мав право робити все, що заманеться. Якби він постав перед батьком із зеленим чубом на голові й кульчиками у вухах та в носі, то Монсові, мабуть, на якусь хвилю відібрало б мову, але він, очевидно, не звелів би синові перефарбовуватися у свій колір і зняти сережки. Може б, йому навіть самому закортіло причепити на одне вухо маленького кульчика на знак солідарності з сином. Звісно, він надягав би його лише вдома. Йому не хотілося б, щоб той кульчик у вусі