Маркус і Діана. Світло Сіріуса - Клаус Хагерюп

— Як ти гадаєш, навіщо я оце спрямував м’яча в стелю?

— Бо не впорався, щоб спрямувати його понад сіткою.

— Та ні, я показував тобі, як не треба відбивати. Ти звернув увагу, як я криво тримав ракетку?

— Звернув.

— Ти так не тримай.

— Та я зрозумів.

— А своїм ударом я те тільки підтвердив.

Так чи інак, але Маркус таки подав м’яча понад сіткою. Сіґмунд відбив його, і той полетів аж за загорожу на сусідній корт.

— Зараз я теж так зробив. Розумієш?

— Я вже давно все зрозумів, — промимрив Маркус і пішов діставати м’яча.

Аж тут на корт прийшли Еллен Кристина та Муна. «Вона тепер з’являється, де не посій», — подумав Маркус. Обидві дівчини світили засмаглими ногами, бо на них були куценькі білі спіднички. Сам же Маркус був убраний у брунатні штанці й світив короткими білими ногами. Отак людей і розрізняють.

— Привіт, Мавпусе, — гукнула Муна. — Я не знала, що ти граєш у теніс.

Маркус хотів було щось відповісти, але тільки чмихнув. Еллен Кристина підійшла до загорожі, й по її спині він помітив, як вона всміхалася Сіґмундові.

— Привіт, Сіґмунде! Ти тут?

— Ні, — відповів Сіґмунд. — Я в Лондоні.

— Хочете… хочете зіграти пара на пару?

— Та ні, гратимемо окремо, — відрубав Сіґмунд.

Еллен Кристина розвернулася й пішла до Муни.

— Здається, вона просто наступає мені на п’яти, — сказав Сіґмунд Маркусові, коли той приніс м’яча. — Напевно, телефонувала додому й дізналася, що я тут. Вона телефонує весь час.

Маркус кивнув.

— Таж вона в тебе закохана.

— Так, але шансів у неї не більше, ніж у дощової краплі в пустелі. Зараз ми потренуємося подавати.

Сіґмунд сказав «ми», хоч мав на увазі Маркуса. Сам же, відклавши ракетку, заходився збирати м’ячі, які Маркус старався кидати понад сіткою. Не було жодного сенсу питати, чому Сіґмунд не намагався їх відбивати. То тільки призвело б до нової безнадійної суперечки. Крім того, не треба було мати аж надто багато фантазії, аби збагнути, що Сіґмундові не хотілося показати себе перед Еллен Кристиною таким самим нікудишнім тенісистом, як і Маркус. А Маркус подавав і подавав — на схід, на захід, на північ, на південь. Часом із другого корту до нього долинало тихеньке хихотіння, але він зціплював зуби й сміливо робив свої розпачливі, безуспішні подачі доти, доки врешті-решт годинник показав дванадцяту і їхній час вичерпався.

— У кінці почало виходити краще, — сказав Маркус, виймаючи м’яча, що заплутався в сітці.

— Та невже? — неуважливо спитав Сіґмунд і крадькома зиркнув на другий корт.

— Привіт, дівчата!

Еллен Кристина хутенько, мов та мітла, підскочила до загорожі.

— Ну, що?

— Ви не хочете з нами пообідати?

Маркус не йняв віри своїм вухам.

— Лишенько, — промовив він пошепки, але тільки сам себе й почув.

Еллен Кристина засяяла. Начебто їй дісталося сім очок у лото.

— Пообідати? А де? У тебе вдома?

— Ні, в ресторані «Зірка».

— Лишенько, — знов прошепотів Маркус. Трохи голосніше, та однак його так само ніхто не почув.

Ресторан «Зірка» містився в центрі міста, там можна було танцювати. Той ресторан був неймовірно розкішний і дуже дорогий.

Маркус упустив тенісного м’яча додолу. Він поволі покотився до Сіґмунда, а той підняв його і з байдужим виглядом став перекидати з долоні в долоню. Муна теж підійшла до загорожі, і дівчата заходилися шептатися. Еллен Кристина ледь почервоніла на лиці, а Муна недовірливо глянула на Сіґмунда.

— Ти не жартуєш?

— Якщо ви не хочете, то ми запросимо когось іншого. Нам однаково.

Він повернувся до Маркуса, що вже почав був іти. Страшенно повільно, але йти.

— Еге ж, Маркусе?

— Ег-геж, — прокашляв Маркус.

У нього в горлі застряв якийсь клубок. Здоровенний, мов кулак.

Еллен Кристина вдала, немов того не помітила.

— Гаразд, ми згодні. А коли?

— Наступної суботи, — відповів Сіґмунд, — о шостій вечора.

Маркус у відчаї намагався вставити й своїх п’ять пальців, але Сіґмунд випхав його з тенісної зали. Клубок і далі стримів у горлі, і Маркус закашлювався до сліз. Коли вони заходили в гардероб, до нього долинув радісний дівчачий вереск.

— Ти з глузду з’їхав, — простогнав він. — Я не хочу йти в ресторан разом із Еллен Кристиною.

— Це я з нею йду. Твоя напарниця Муна.

— Вона мені не напарниця.

— Розслабся. То всього-на-всього на один вечір.

— Я сном-духом не знаю, як поводитися в ресторані.

— Отож-то. Через те ми туди й підемо.

— А хіба не можна піти вдвох?

— То вже буде інакше.

Маркус розпачливо шукав якогось порятунку, аби тільки уникнути відвідин ресторану.

— У мене нема грошей. «Зірка», напевно, найдорожчий ресторан у місті.

— У мене є, — великодушно відповів Сіґмунд. — Я збирав собі на комп’ютер.

Він підморгнув Маркусові й гайнув під душ.

— Ти не повинен заощаджені гроші тринькати на ресторан! — крикнув Маркус, хоч заздалегідь знав, що відповість Сіґмунд:

— Все для Діани!

* * *

— Чи є в нас якісь книжки про правила доброго тону й гарні манери? — перепитала бібліотекарка й зацікавлено подивилася на двох хлопчаків, що стояли потойбіч стойки.

— Так, — відповів Сіґмунд. — Нам хочеться навчитися гарних манер поведінки.

Бібліотекаркою була літня пані, яка пропрацювала в тутешній бібліотеці понад сорок років. До пенсії їй лишалося ще якихось півроку. Вона любила дітей, але їй не завжди подобалися книжки, які вони вибирали читати.

— Ви впевнені, що вам не хочеться чогось трохи цікавішого? — обережненько спитала вона.

— Що може бути цікавішого за книги про гарну поведінку? — поважно відповів Сіґмунд.

Маркус ковтнув слину й кивнув. Аякже, він згоден із товаришем на всі сто.

Пані просто засяяла.

— Твоя правда, голубе. Одначе мало хто у вашому віці це розуміє.

— Атож, — сказав Сіґмунд. — Ми трохи не такі, як усі.

— Охоче тобі вірю, — захоплено мовила пані. — Зараз поглянемо… Звичайно, в нас є давнє видання 1960 року. Але воно завгрубшки майже таке, як Біблія.

— Біблія доброго тону, так-так, — підхопив Сіґмунд. — Я її знаю.

Пані глянула на нього трохи недовірливо. Не завжди легко було збагнути, жартує Сіґмунд чи не жартує.

— Невже ти її читав?

— Я її гортав, — швиденько відповів Сіґмунд. — А чи є у вас щось сучасніше?

— Та-а-ак, у нас є «Гарні манери 90-х років». У ній лише 190 сторінок.

— Годиться. Ми хотіли б узяти два примірники.

— Два?

— Атож, ми хотіли б їх читати в нашому клубі.

Маркус здригнувся. Невже Сіґмунд збирається розляпати бібліотекарці про клуб? Він штрикнув Сіґмунда вказівним пальцем у спину, але даремно. Той і сам уже збагнув, що ледве їх