Маркус і Діана. Світло Сіріуса - Клаус Хагерюп
— Як погано вони вчинили, — стиха мовив він.
Монс витріщив на Сіґмунда здивовані очі й роззявив рота.
— Але… але… звідки ви знали, що…
— Ми це передбачили, — відповів Сіґмунд. — Ви програли заклад.
— Але… але… я не думав… Таж ми… таж ми закладалися жартома?
Сіґмунд глянув на нього з докором.
— Що винен — віддати повинен, пане Сімонсене, а ще: що сказано — то зав’язано.
Розділ XII
Перше серпня. Корабель поромного типу плив із Мосса до Гортена. На ньому було повно водіїв вантажівок, туристів і багатьох інших пасажирів, які або їхали на вакації, або поверталися з них. Упродовж п’яти днів по всьому сході країни періщили зливи, і настрій пасажирів на борту був невеселий. У кафетерії для курців сидів Монс Сімонсен, який, сам того не відаючи, був уособленням мільйонера та альпініста Маркуса Сімонсена старшого. Він пив чорну каву, курив люльку й міркував над тим, як, власне, він тут опинився. У приміщенні для некурящих сидів його син Маркус, цебто Маркус молодший, разом зі своїм товаришем Сіґмундом. Вони домовилися, що Маркус має бути тільки трішечки чесним. Він повинен виконувати роль Маркуса молодшого, але йому не треба робити завивку та вдавати, ніби в нього в крові сидять правила доброго тону й гарних манер дев’яностих років. Він мав бути самим собою. Звичайнісіньким сином мільйонера.
На думку Сіґмунда, так буде найкраще. Він міг замилити очі Муні та Еллен Кристині, аби ті сприйняли Маркуса за маленького джентльмена, але Діана Мортенсен, напевно, бувала в товаристві хлопчаків із вищого світу, тож неодмінно помітить, що його чемність дещо награна. Сіґмунд вважав, що роль шалапутного, трохи неотесаного сина мільйонера йому пасуватиме більше. Маркус сказав, що він не почуває себе ані шалапутом, ані неотесою. То було чи не так само, як вдавати з себе веселого й привітного.
— А як ти дивишся на те, щоб бути мовчазним і задумливим, га? — спитав Сіґмунд. — Таким, яким ти і є.
— Я не мовчазний і задумливий. Я сором’язливий і вічно розгублений.
— Але на вигляд ти мовчазний і задумливий. І саме цими рисами ти до себе й приваблюєш.
Хоч Маркус і знав, що Сіґмунд просто лестить йому, аби змусити його діяти за планом, він неймовірно зрадів. Мовчазний і задумливий. Атож, либонь, він такий і був.
Він дивився на море й на дощ, що лишав по шибках патьоки. Дорога від Мосса до Гортена займала сорок хвилин. Дув вітер, і пароплав гойдало на хвилях на всі боки. Маркус був мовчазний, задумливий, і його трішки нудило. Очевидно, він був перший із пасажирів, хто піддався хитавиці по дорозі з Мосса до Гортена. То був також свого роду рекорд.
— Ти не хочеш допити своєї кока-коли? — спитав Сіґмунд.
Маркус чимдуж побіг у туалет, але його ще не настільки нудило, щоб блювати.
Коли він вернувся назад, Монс уже стояв біля столика.
— Ну, хлопці, пора спускатися до машини.
На палубі для автомобілів було прохолодно.
Пахло мастилом, бензином і дизелем. Йому ще більше завермедило. Вони сіли в машину й там чекали, коли їм дозволять виїхати на сушу. Монс завів мотор.
— Здається, я зараз виблюю, — сказав Маркус, що сидів біля батька спереду.
— Пластиковий пакет! — крикнув Монс. — Сіґмунде, там іззаду є пластиковий пакет?
— Немає, — відповів Сіґмунд.
Маркус векнув.
Машини, що були перед ними, рушили з місця.
— Спробуй стриматися, поки з’їдемо на берег! — сказав Монс, знов заводячи мотор.
Той заводився й знов замовкав.
— Та заводься ж, — у відчаї промурмотів він, повертаючи ключа.
Мотор стиха кашлянув. Машини позаду них почали сигналити.
— Ве-век, — сказав Маркус.
— Опусти вікно! — крикнув Монс і ще раз повернув ключа. — Не блюй у машину! Ну от, завелася. Я просто не так перемикав. Потерпи, Маркусе! Скоро будемо на березі!
Машина поволі покотилася з порома. Маркус висунув голову у вікно. Поки вони минали чоловіка, що керував автомобільною чергою, то весь час ковтав слину.
І ось вони в’їхали в Гортен. Він витримав поїздку й навіть не виблював, а вже за два дні в нього мала відбутися зустріч із Діаною Мортенсен.
* * *
Монсові дістався одномісний номер із видом на паркувальний майданчик, а хлопцям — двомісний з видом на пристань. Розпаковуючи речі, вони готувалися до важливої зустрічі.
— Зараз я буду Діаною, — сказав Сіґмунд, — а ти будь самим собою. Ви зустрічаєтеся вперше. Що ти скажеш?
— Мабуть, не скажу нічого. Я ж, так би мовити, мовчазний і задумливий.
— Тобі треба щось сказати. Ти не можеш увесь час бути мовчазним і задумливим.
— Тоді я, напевно, скажу добридень, — відповів Маркус.
— Гаразд. А потім?
— Потім я, мабуть, спитаю, як вона долетіла. Можливо, так.
— То й спитай!
— Що?
— Спитай мене: чи гарно ти долетіла?
— Та звідки тобі те знати?
— Як можна бути таким тупаком! Я — Діана, правда ж?
— O.K. Добридень.
— Хто ти такий?
— Чого ти про це питаєш? Ти ж знаєш.
— Авжеж, знаю, але Діана не знає.
— О, так.
— Хто ти такий?
— Я цього не скажу, — пошепки відповів Маркус.
— Що?
— Я ж маю бути самим собою. А якщо я це я, то я, напевно, не скажу, хто я такий, мені то буде дуже незручно.
— Скажи, хто ти такий?
— Я Маркус молодший, — промимрив Маркус.
— Та невже? — скрикнув Сіґмунд і променисто всміхнувся. — Як я рада тебе бачити! Нам є про що поговорити.
— Як ти долетіла? — хрипко спитав Маркус.
— Чудово. Приємно знову повернутися до Норвегії. Твій батько дуже багато про тебе розповідав.
Маркус безнадійно шукав якоїсь відповіді, але йому на думку спало тільки одне:
— Мене звати Маркус.
— Повторювати двічі не обов’язково.
— Я хочу, щоб вона запам’ятала. Мене звати Маркус.
— Забудь про гарні манери. Будь самим собою.
— Я з цим не впораюся, — зажурено сказав Маркус.
— Ти ж сам цього хотів.
— Однак я, мабуть, не зумію бути самим собою.
— А ким же ти хочеш бути?
— Найдужче ніким, — ледь чутно відповів Маркус.
Сіґмунд зітхнув.
— Тепер уже пізно задкувати. В тебе є з собою спортивне вбрання?
— Я взяв спортивний костюм.
— Вдягни його.
— Нізащо!
— Може, в ньому ти почуватимешся розкутіше.
— Я не можу зустрічатися з Діаною Мортенсен у спортивному костюмі!
— Ще й як можеш. Багато мільйонерів ходять у спортивних костюмах.
Маркус одягнувся в спортивний костюм.
— Пройдися сюди-туди.
Маркус пройшовся. Він не
