Маркус і Діана. Світло Сіріуса - Клаус Хагерюп

само далеко й так само близько від них, як Ребекка Джонс, коли стояла на вікні шістдесят восьмого поверху. Все то скидалося на міраж. Їм показували епізод із фантастичного телесеріалу про життя Діани Мортенсен, і вони його дивилися. Маркус утупився очима в стіну. Йому здавалося, ніби він підіймався на самісінький верх найвищих у світі американських гірок. У нього аж похололо в животі, але вертатися було запізно. Незабаром він помчить донизу. То буде жахливо, хоч найстрашнішою виявиться та мить, коли він досягне вершини. Та секунда, коли вагончик майже зупиняється на найвищій точці. Саме там він зараз і перебував.

— Глянь-но, Маркусе, — шепнув йому батько.

— Вона стоїть якраз за тобою, — шепнув Сіґмунд.

Їхні голоси нагадували вітер, що шамотів у височині.

— Обернися, — зашепотів Сіґмунд. — Обернися, Маркусе.

Йому не хотілося обертатися. Але довелося. Дороги назад не було. Він повернув голову. Поволі й знехотя. Потім заціпенів і безрушно сидів на місці доти, доки американські гірки догуркотіли до самого низу.

Діана Мортенсен стояла посеред зали. В коротенькій білій спідничці, білій шовковій блузці та в білому піджаку. На шиї в неї золотів ланцюжок із блискучим зеленим камінчиком. Вона була золотокоса, шкіру мала бліду, як слонова кістка, а блузка облягала її так, що було помітно пипки грудей. Обличчям вона була повернута до Маркуса. Та він знав, що вона його не бачила.

Діана дивилася на трьох фотографів, які її фотографували, усміхалася до них білозубою усмішкою та сяяла здивованими блакитними очима. Коли вона мотнула головою, пасемце її волосся спало донизу й затулило одне око. Потім вона відкинула голову назад, провела рукою по волоссю й водночас так випнула груди вперед, що пипки її грудей під блузкою стали ще помітніші. Тоді розвела руками й усміхнулася решті відвідувачів ресторану, ніби просила в них вибачення за гамір. Одначе фотографи не відступалися. Їм пощастило її вполювати, тож відпускати її вони не хотіли. Спалахи фотоапаратів освітлювали її обличчя, а вона все всміхалася та всміхалася. Троє кровожерних фотографів загнали її в саму пастку. Вони нічого не знали. Навіть поняття не мали про те, що знаменита кінозірка Діана Мортенсен насправді не кінозірка, а підневільна пташка, яка мріяла розпростати крила й вільно полинути аж у височінь, де можна бути самою собою, а не успішною лялькою Барбі, якою її всі вважали.

Маркус відчув, як у нього запашіли щоки. Жар перекинувся далі. Всередину голови. Зайнявся мозок. Невидиме полум’я немов пожирало весь страх, соромливість та непевність, які він носив у собі впродовж цілого життя. Його думки згоряли на попіл, а безтямний гнів, що опановував ним, перетворював його на когось іншого. Тепер він не був Маркусом Сімонсеном. І Маркусом Сімонсеном молодшим також не був. Він був її братом. Єдиною людиною на світі, яка розуміла, що відбувалося в її душі. Колись і він був малий і наляканий. Але то було хтозна-коли. Тепер він старший брат і її особистий охоронець Маркус. Єдиний, хто міг би захистити її від всесвітнього зла. Він підвівся зі стільця.

— Зараз не варто просити автограф, — сказав батько. — Почекай, поки вони закінчать фотографувати.

Маркус кинув на нього холодний погляд.

— Іноді людина повинна зробити те, що вона повинна зробити, — сказав він.

Він обернувся спиною до столу й, минаючи фотографів, прудко побіг до Діани. Коли він зупинився біля неї, вона все ще усміхалася, але він помітив, яка силувана то була усмішка. Дівчина страждала, і його завданням було позбавити її тих страждань.

— Я допоможу тобі, Діано, — спокійно мовив він. — Я знаю про твої проблеми.

Не чекаючи відповіді, він обернувся до фотографів.

— O.K., люди добрі. Мабуть, на сьогодні досить, ми вам дуже вдячні.

Спершу запала тиша, а тоді хтось із фотографів хихикнув. Нічого нового в тому не було. Люди й раніше брали його на посміх. Ну й що ж, йому однаково.

— Атож, — спокійно сказав він. — Дуже смішно, еге ж? Як на вас, то, може, й страшенно смішно? Хіба ви знаєте смішніше заняття, ніж знущатися з тих, кому не до снаги за себе постояти? Але тепер ваше свято закінчилося.

І так воно й сталося. В ресторані запала мертвецька тиша. Монс підвівся з-за столу. Він почервонів як рак. Сіґмунд потягнув його за рукав.

— Сядьте, пане Сімонсене, — шепнув він. — Я думаю, що так буде краще.

Монс опустився на стілець і втягнув голову в плечі.

— Невже ви не розумієте, що вона також людина? — голосно й дзвінко спитав Маркус. — Людина! Але вам не відомо, що таке бути людиною, правда ж? Бо ви думаєте, що вона всього-на-всього лялька. Еге ж? Лялька, з якою можна робити все що завгодно. Ви скрадаєтеся за нею назирці й фотографуєте її, аби тільки заробити собі купу грошей і розбагатіти, як… — він не згадав іншого імені, — як дядечко Скрудж![21]

Спершу здалося, ніби фотографи ось-ось розгніваються, та раптом той, що хихотів, підняв камеру й почав нею клацати. Маркус замахав руками, щоб захистити Діану, одначе фотограф клацав і далі, а за ним заходилися клацати й інші двоє. Їхні обличчя ховалися за камерами. Фотографи були схожі на чудовиськ, що метали смертельно небезпечні сліпучі блискавки, хоч цілилися вони не в Діану. Вони цілилися в нього. В Маркуса Сімонсена, охоронця.

— Ану, стріляйте! — крикнув він. — Ми вас не боїмося!

Він почув позад себе кроки, — то підійшла Діана. Вона зупинилася поруч. Він розставив навкруг неї руки, ніби захисний заслін. Вона все ще усміхалася. Овва, вона начебто й зраділа. Потім обняла його за стан.

Тепер, напевно, вона відчувала себе впевненіше. І в неї на те були всі підстави. Він її не розчарує.

— Ну ось, бачите, де ми стоїмо? — крикнув він. — Думаєте, ви вже нас спіймали? А дзуськи! Ви вже нам у печінки в’їлися. Ми — як ті птахи. Полинемо вгору… високо і вільно. А ви, ви просто нікчемні горопахи… мавпуси!

Він замовк. Стояв непорушно й бездумно. Блискавки сяяли, а Діана усміхалася. Тоді погладила його по голові й підморгнула фотографам.

— Який ти милий, — сказала вона. — Як тебе звати?

— Мене звати Маркус, — відповів він. — Маркус Сімонсен. Саме так мене звати.

То був промах. Почувши звук власного імені, він більше не міг не думати. Вогонь у мозку погас, і думки покотилися його головою, як навальна снігова лавина. Що він накоїв? Чого це він тут стовбичив? Либонь, остаточно з’їхав з глузду. Цілком і назавжди. Червоний, як буряк, він, минаючи очима фотографів, безпорадно витріщився на Монса. Проте на допомогу