Артеміс Фаул. Парадокс часу - Йон Колфер

— А, він уміє говорити, — прокричав Артеміс мо­лодший через прірву. — Як добре, що ми зможемо розуміти одне одного. Тоді зрозумій ось що, незна­йомцю. Цей шовковистий лемур буде моїм або по­мре. Не помились.

— Ти не повинен цього робити. Занадто високі — Я повинен це зробити. У мене немає вибору. А тепер або віддай тварину мені, або Батлер вистрі­лить.

Увесь цей час лемур сидів на голові Артеміса старшого, дряпаючи його каптур.

Отже, два хлопчики, які насправді були одним, схрестили погляди на якийсь довгий, напружений момент.

«Я справді був здатен на таке», — думав Артеміс старший, шокований жорстоким виразом своїх власних блакитних очей.

І тоді він обережно підвів одну руку, знімаючи шовковистого лемура з голови.

— Доведеться тобі повернутися, — тихо сказав він. — Повертайся до смачного пригощання. І будь я на твоєму місці, я б тримався ближче до великої людини. Маленька не дуже добра.

Лемур вибрався з руки Артеміса, ущипнув його за ніс — прямо як Беккет, — а потім розвернувся і побіг по кабелю до Батлера, вдихаючи носом повітря. Його ніздрі роздулись, коли він визначив місцезна­ходження сумки з ласощами.

За лічені секунди він уже сидів на згині руки Ар­теміса молодшого, із задоволенням занурюючи свої довгі пальці в сік. Обличчя хлопця світилося радістю перемоги.

— А тепер, — сказав він, — найкраще для тебе — залишатися на місці, поки ми не підемо. Я думаю, п’ятнадцяти хвилин вистачить. Після того я раджу тобі йти своєю дорогою, і вважай, тобі пощастило, що я не наказав Батлерові приспати тебе. Запам’ятай біль, який ти зараз відчуваєш. Біль повного розгро­му і безпорадності. І сподіваюся, що, освіживши в пам’яті цей біль, ти двічі подумаєш, перш ніж зно­ву стати у мене на шляху.

Артемісу старшому довелося дивитися, як Батлер упаковує лемура у байкову сумку, а потім разом з Артемісом молодшим спускається вниз по службо­вих сходах. Через декілька хвилин фари «Бентлі» розрізали темряву, і машина виїхала з Ратдаунського парку на шосе. Без сумніву, прямо до аеропорту.

Артеміс підвівся і взявся за ручки лебідки. Він ще не був переможений, ні, ще далеко до цього. Він зби­рався стати на шляху десятирічного себе знову так скоро, як тільки зможе. Якщо в нього і були якісь сумніви, то глузлива промова Артеміса молодшого лише зміцнила його рішучість.

«Пам’ятаєш біль? — думав Артеміс. — Я ненави­джу себе. Дійсно ненавиджу».

ГЛАВА 8: МОКРА УГОДА

НА той час, коли Артеміс спустився вниз, Холлі дивним чином зникла. Він би залишив її в тунелі, але на цьому місці нічого не було, окрім бруду і слідів.

«Сліди, — подумав він. — Мені тільки треба йти по них, і я знайду Холлі. Все-таки потрібно було прочи­тати “Останнього з могікан”».

— Не метушися, йдучи за цими слідами, — пові­домив голос з ями. — Це хибний слід. Я проклав його, щоб велика людина не прийняла нашого друга з ЛЕПрекону за закуску.

— Що ж, це ти добре придумав, — сказав Артеміс, удивляючись через листя. Велика кошлата тінь руха­лася від горбка до нього, поки не перетворилася на Мульча Діггумса. — Але навіщо ти це зробив? Я ду­мав, ЛЕПрекон — ваш ворог.

Мульч показав на нього коротким брудним паль­цем.

— Ти мій ворог, людино. Ти ворог планети.

— Та все ж ти готовий допомагати мені за золото.

— За величезну кількість золота, — виправив Мульч. — І може бути, що іще за смажене курча під соусом барбекю. І велику пляшку пепсі. А курча має бути ще більше.

— Ти голодний?

— Завжди. Гноми можуть з’їсти їжі так само бага­то, як і бруду.

Артеміс не знав, сміятися йому або плакати. Мульч, мабуть, до самої могили веселитиметься, на­віть у серйозних ситуаціях, або, можливо, він тільки намагався створити подібне враження.

— Де Холлі?

Мульч кивком указав на невеликий земляний горбок.

— Я її надійно сховав. Правда, вона дуже голосно кричала.

— Сховав??? У неї ж клаустрофобія.

Артеміс опустився на коліна і почав розгрібати землю голими руками. Мульч дав йому покопати близько хвилини, потім важко зітхнув.

— Із твого дозволу, давай я сам усе зроблю. Ти там порпатимешся цілу ніч.

Він підійшов до горбка і засунув усередину руку. Декілька секунд копошився там, покусуючи свої губи, ніби шукаючи певне місце.

— Оба-на, — промовив гном, смикаючи за корот­ку гілочку.

Горбок завібрував, а потім розсипався грудками глини і гальки. Холлі лежала в ямі, ціла і неушкоджена.

— Ця складна структура називається не-не, — ска­зав Мульч, розмахуючи лозиною.

— Це... Як?

— Це як не-не-не-не-не, не побачиш ти мене, — сказав гном, потім зігнувся, і ляскаючи долонькою по коліну, вибухнув нападом сміху. Артеміс кинув сердитий погляд на нього, потім обернувся до Холлі.

— Холлі, ти мене чуєш? — вимовив він, обережно трясучи її за плечі.

Ельфійка розплющила затьмарені очі, намага­ючись сфокусуватися.

— Артемісе, я... О Господи.

— Усе гаразд. У мене немає лемура... Але, з іншо­го боку, як не дивно, він у мене. Він у іншого мене, але не турбуйся, я знаю, куди він прямує.

Холлі провела по його щоці своїми тонкими паль­цями.

— Я хотіла сказати, о Господи, мені здається, що я тебе поцілувала.

Артеміс нахилив голову, і дивні очі Холлі, здава­лося, загіпнотизували його. У неї все ще було його синє око, попри те, що її тіло стало молодшим після переміщення. Знову парадокс? Але все ж таки Арте­міс почував себе загіпнотизованим, навіть приголо­мшеним, хоча він знав, що не був під гіпнозом. Ні­якої магії Народу тут не було. Артеміс подивився

в ці ельфійські очі, він знав, що ця молодша, якимось чином слабша Холлі відчувала те ж саме під час по­дорожі в часі й просторі, що і він.

«Урешті-решт, ми разом це пройшли. Чи, може, все через нього?»

З пам’яті вирвався один делікатний момент, не­мов величезний кам’яний валун, прорвався крізь павутину.

«Я збрехав їй».

Артеміс подумки повернувся назад.

«Холлі вірить, що заразила мою матір. Я про­вів її».

Він знав, що в даний момент не було ніякого по­рятунку від цього жахливого факту. Якщо він при­знається, то вона ненавидітиме його. Якщо не при­знається, то він ненавидітиме самого себе.

«Має бути щось, що я зможу зробити».

Нічого путного не спадало на думку.

«Мені треба гарненько все обдумати».

Артеміс узяв руки Холлі і, підтримуючи її за лі­коть, допоміг підвестися і