Артеміс Фаул. Парадокс часу - Йон Колфер

— Ну звичайно ж, друже, — сказав він, і зморшка між насупленими бровами зникла з його обличчя. — Електричні стовпи.

Останні події обернулися справжньою катастро­фою для старшого Артеміса. Мульч був поранений, Холлі знову без свідомості — її ноги стирчали з гном’ячого тунелю — і, нарешті, у нього самого скінчилися ідеї. Приголомшливі крики сотень тва­рин, що з’їхали з глузду від страху, не зовсім сприяли концентруванню.

«Ці тварини ніби з’їхали з глузду, — подумав він. А потім: — Дуже вдалий момент для розвитку по­чуття гумору».

Усе, що він міг зробити, — це розставити пріори­тети.

«Спершу потрібно витягнути капітана звідси, — зрозумів він. — Це найважливіше».

Мульч застогнав, перекочуючись на спину. Арте­міс побачив у нього на лобі рану, яка кровоточила.

Він невпевнено зробив крок у бік гнома.

— Я уявляю собі твій величезний біль, — сказав він. — Боюся, на тебе чекають справжні страждан­ня. — Лікарський такт не був сильною стороною Ар­теміса. — У тебе залишиться величезний шрам, але, гадаю, зовнішній вигляд для тебе не особливо важ­ливий.

Мульч покосився на Артеміса.

— Ти що, намагаєшся говорити дотепно? О боже мій, схоже, що ні. Це насправді найприємніша річ, до якої ти додумався.

Він помацав свій поранений лоб пальцем.

— Ой. Це боляче.

— Авжеж.

— Я повинен його зашити. Здогадуюсь, що про цей талант гнома ти знаєш усе.

— Звичайно, — сказав Артеміс, дивлячись йому прямо в обличчя. — Я бачив це десятки разів.

— Дуже сумніваюся, — буркнув Мульч, висмику­ючи волос з бороди. — Але в мене немає особливого вибору, чи не так? Поки ельфійка з ЛЕПрекону спить, магічної допомоги найближчим часом чекати не доводиться.

Артеміс почув шарудіння в кущах у глибині клітки.

— Ти краще поквапся. Здається, горила незаба­ром подолає свій страх стосовно магії.

Поморщившись від болю, Мульч приклав волос до порізу. Волос зірвався з місця, ніби пуголовок, пройшов крізь шкіру і стягнув краї рани. Незважа­ючи на стогін і здригання, Мульчу вдалося залиша­тися притомним.

Коли волос закінчив свою роботу, і рана була за­тягнута щільніше, ніж муха в павутині, Мульч плю­нув на долоню і втер липку суміш у рану.

— Зашито, — проголосив він, а потім, побачивши блиск в очах Артеміса, додав: — Навіть не думай. Це діє тільки на гномів, і більше того, волосся з моєї бо­роди діє тільки на мене. Спробуй запустити одного з моїх улюбленчиків собі під шкіру, і все, що ти отри­маєш, буде інфекція.

Шурхіт у кущах ставав усе голоснішим, і Артеміс вирішив відмовитися від прослуховування подаль­шої інформації, яка була для нього практично неві­домою.

— Час іти. Можеш завалити тунель за нами?

— Я з легкістю зможу його завалити, але тоді тобі слід йти вперед. Адже є кращі способи покінчити з цим життям, аніж бути похованим живцем у... ска­жімо так, вторинній сировині. Сподіваюся, все зро­зуміло?

Не було потреби повторювати по складах. Артеміс стрибнув у тунель, схопив Холлі за плечі і потягнув її вниз по тунелю, минувши згустки слини, що світила­ся, пробираючись до рятівного світла в кінці. Це було схоже на подорож у космосі до Чумацького Шляху.

Звуки його власного тіла посилились. Перерив­часте дихання, барабанний дріб серця, вигинання і скрип м’язів і сухожиль.

Тягнути ельфійку було легко. Її костюм терся об поверхню, видаючи шипіння, як від гадючого гнізда. А може тут і справді були змії, судячи з того, які сюрпризи йому досі підносила вдача.

«Я намагаюся робити щось гарне, аби самому змі­нитися на краще, — нагадав він собі. І ось як доля мене винагороджує. Злочинне життя було значно легшим».

Звуки на поверхні посилювалися за допомогою акустики тунелю. Горила, схоже, не на жарт розсер­дилася. Артеміс чув, як вона б’є себе в груди кулака­ми і люто кричить.

«Вона зрозуміла, що ми її обдурили».

Його теоретизування були різко перервані по­явою Мульча в тісному тунелі, з бандажем зі слини на голові, який відкидав на обличчя моторошне зе­лене світло.

— Горила наближається, — сказав він, жадібно ковтаючи повітря. — Треба поспішати.

Артеміс почув глухий звук удару, коли горила приземлилася в тунелі. Величезний примат заричав, і цей звук ставав усе жорстокішим з кожним пройде­ним ним метром.

Холлі застогнала, і Артеміс міцніше обхопив її за плечі.

Мульч усмоктував повітря так швидко, як міг, підштовхуючи Артеміса і Холлі все глибше в тунель. Залишилося двадцять метрів. Їм не встигнути. Гори­ла рухалася вперед, знищуючи всі слинні ліхтарики на своєму шляху. В її ревінні відчувалася жага крові. Артеміс міг присягнутися, що він бачив, як виблискували її зуби.

Тунель здригався від кожного удару. Великі секції обрушувалися. Глина і камені з гуркотом падали Артемісу на голову і на плечі. Бруд потрапив Холлі в очі.

Щоки Мульча роздулися, він відкрив рота рівно настільки, щоб промовити:

— Добре, — його голос був писклявим, як від ге­лію. — Бак повний.

Гном обхопив Артеміса і Холлі своїми міцними, як у морячка Папая, руками і випустив зі свого тіла все повітря без залишку. Потік газів, що вийшли, проштовхнув усіх трьох по тунелю. Політ був корот­кий, різкий і тривожний. Артемісу було важко диха­ти, суглоби його пальців хрустіли від напруги, але хлопець не збирався відпускати ельфійку.

Він не міг дати їй померти.

Горила-невдаха полетіла сторчма по тунелю. Її шарпнуло з такою силою, ніби вона була на прив’язі. Коли політ скінчився, тварина здивовано зойкнула і спробувала піднятися, чіпляючись лапами за стіни.

Артеміс, Холлі і Мульч пробкою вилетіли з туне­лю, підскакуючи і швидко проносячись по канаві клубком тіл і кінцівок. Над ними сяяли зорі, а місяць плив по небу жовтою плямою.

їх зупинила стара напівзруйнована стіна, обва­лившись від удару трьох тіл.

— Ця стіна стояла понад сто п’ятдесят років, — зі­тхнув Артеміс. — А потім прийшли ми.

Він ліг на спину, почуваючи себе цілковито пере­моженим. Його мати помре, а Холлі скоро зненави­дить його, коли дізнається правду.

«Усе втрачено. Не маю жодного уявлення, що ро­бити».

Потім один з сумнозвісних ратдаунських елек­тричних пілонів привернув увагу Артеміса, а точні­ше — фігури, які піднімалися по його службових сходах.

«Лемур утік, — подумав Артеміс. — І він підніма­ється так високо, як може».

Відстрочка. Все ще є шанс.

«Що мені треба, аби врятувати ситуацію, — так це повний набір спорядження ЛЕПрекона для стежен­ня і штурму. Можливо, варто попросити Номера Один вислати мені один з них».

Артеміс