Книга Джунглів - Редьярд Джозеф Кіплінг
– Перемир’я! Не забувайте про Перемир’я!
– Ану цитьте! – пробурчав старий слон Хатхі. – Перемир’я триває, Багіро. Зараз не час говорити про лови.
– Я це знаю краще від будь-кого, – озвалася Багіра, ковзнувши своїми зеленавими очима вгору по річці. – Я тепер їм черепах, полюю на жаб. Нгайя! Якби ще навчилася жувати гілки!
– Якби-и ж то! – мекнуло дурненьке оленя, що народилося цієї весни і ще не вміло шанувати давніх звичаїв.
Хоч як скрутно доводилось Народові Джунглів, тут усміхнувся навіть Хатхі, а Мауглі, що лежав у теплій воді, зареготав на повен голос і збив ногами піну.
– Красно говориш, Малі Ріжки! – промуркотіла Багіра. – Коли Перемир’я скінчиться, я це тобі пригадаю. – І вона пильно подивилася в темряву, аби розпізнати оленятко згодом.
Тут загомоніли по всій річці – і вгорі, і внизу. Було чути, як свині з тупотом та рохканням пробивають собі дорогу в юрмі; як мукають буйволи, перемовляючись на піщаній мілині, як олені скаржаться одне одному, що вибилися з сил у пошуках їжі. Часом вони розпитували хижаків з іншого берега, чи не чути чогось нового, та усі новини були сумні, і гарячий вітер джунглів, з шурхотом пролітаючи між скелями та деревами, сипав у воду пил і тріски.
– І люди теж помирають за плугом, – сказав молодий олень. – Від зорі до зорі я бачив трьох. Вони лежали нерухомо, а їхні буйволи – поруч. Скоро і ми так поляжемо і не встанемо більше.
– Річка від минулої ночі ще обміліла, – сказав Балу. – Гей, Хатхі, ти колись бачив таку посуху?
– Це минеться, – відповів Хатхі, поливаючи собі з хобота спину й боки.
– У нас тут є дехто, і йому довго не протриматись, – сказав Балу й поглянув на хлопчика, якого любив понад усе.
– Це про мене? – ображено скрикнув Мауглі й сів у воді. – Це правда, у мене немає довгої шерсті, щоб прикрити кістки, та якщо зняти з тебе шкуру, Балу…
Хатхі затрусився від сміху, і Балу суворо мовив:
– Хлопче, так не годиться розмовляти з навчителем Закону! Ще ніхто не бачив мене без шкури.
– Та я ж не хотів сказати нічого поганого, Балу. Просто ти схожий на кокосовий горіх у шкаралупі, а я – на той самий горіх без шкаралупи. А коли цю твою буру шкаралупу…
Мауглі сидів, схрестивши ноги, і пояснював свою думку, як звичайно, поклавши палець до рота. Багіра простягла свою м’яку лапу і штовхнула його у воду.
– От і маєш, – сказала чорна пантера, коли хлопець звівся на ноги. – З Балу треба зняти шкуру, бо він схожий на кокосовий горіх? Ти дивись, щоб він не зробив з тобою те, що роблять з кокосовими горіхами!
– Що? – спитав Мауглі, забувши, що це один із найдавніших жартів у джунглях.
– Не розбив тобі голову, – спокійно відповіла Багіра, знову штурхаючи хлопця у воду.
– З учителя глузувати не годиться, – сказав ведмідь, коли Мауглі скупався втретє.
– Не годиться! А що ж ви хотіли? Цей голошкірий вилупок бігає лісом і сміється, як мавпа, з того, хто колись був добрим мисливцем, та ще й смикає його за вуса.
Це сказав Шер-Хан – кульгавий тигр, який саме шкандибав до річки. Він трохи зачекав, тішачись, що наполохав оленів на тому березі, а потім нахилив до води велику вусату голову і почав хлебтати, примовляючи:
– Тепер джунглі – кубло для голих щенят! Ану поглянь сюди, людський вилупку!
Мауглі зиркнув на нього – впритул і дуже зухвало, – і за мить Шер-Хан відвів погляд.
– Тільки й чути: «Мауглі, Мауглі», – пробурчав він, знову сьорбнувши води. – Він не людина і не вовк, а то злякався б. Наступного літа я, чого доброго, проситиму в нього дозволу попити води! Хух!
– Усе може бути, – мовила Багіра, пильно дивлячись тигрові в очі. – Може, так воно й буде… Тьху, Шер-Хане! Чим це ти спаскудив воду?
Кульгавий тигр умочив у воду нижню щелепу, і вниз по воді розпливлися темні масні смуги.
– Годину тому я вбив людину, – нахабно відказав Шер-Хан і взявся пити, щось бурмочучи сам до себе.
Натовп звірів здригнувся й злякано зашепотів, а вже за мить зчинився ґвалт:
– Чуєте? Він убив людину!
І всі подивилися на дикого слона Хатхі, що наче й не чув нічого. Хатхі ніколи не квапиться, тому й живе так довго.
– У такі часи вбивати людину! Хіба в джунглях немає іншої здобичі? – зневажливо пирхнула Багіра і, вийшовши зі споганеної води, взялася обтрушувати лапи, мов кішка.
– Я вбив її не для поживи, а для власного вдоволення.
Знову почувся стривожений шепіт, і гострі білі очиці Хатхі холодно позирнули на Шер-Хана.
– Треба ж і мені потішитись, – зневажливо процідив Шер-Хан. – А тепер ось я прийшов попити водиці
