Гімназист і Вогняний змій - Андрій Анатолійович Кокотюха

Не зійшов — збіг, злетів, скотився колобком.

Натиснув потрібну кнопку. Ступив з під’їзду на жовтневий холод нічного міста.

Все.

Він це зробив.

До місця ймовірної пригоди від його будинку на вулиці Петлюри пішки йти хвилин тридцять.

Але Юрко біг порожнім, сонним, вологим від прикрого осіннього дощу Києвом. Щільніше загорнув куртку, махав руками в такт, наче веслував. Коли на розі почув шум мотору, притулився до стіни, пропустивши й провівши поглядом патрульну машину. Переходом не пішов, аби час не витрачати. Гайнув через бульвар, паркани дорогою подолав зі спритністю, що здивувала о їхнього фізкультурника. Далі домчав до цирку, зупинився, захекавшись. Вгору посунув уже не так швидко, підтюпцем. А на підході до вулиці Гоголівської взагалі стишив ходу.

Нічну тишу втомленого міста порушували хіба віддалені звуки поодиноких автівок. Одна з них, зі світляком таксі на даху, промайнула повз. Знову видихнувши, Юрко завернув у потрібний двір, занурився в густу темряву.

Покинутий будинок маячив у глибині двору похмурою примарою. На підступах уже не було де заховатися, крім хіба великого сміттєвого бака. Гімназист пригнувся, подріботів туди. Присів, намагаючись не зважати на неприємні запахи, які не міг перебити протяг. Завмер, нашорошивши вуха.

І майже відразу, п’яти хвилин не минуло, почув крик.

Линуло точно зсередини будинку. Крикнули, не ховаючись, не боячись, що сторонні почують. Юркові здалося — то від болю. Більше не повторилося. Гімназист закусив губу й стиснув кулаки. Зараз мав вирішити, задкувати й вибратися звідси в безпечніше місце, викликати поліцію й завбачливо втекти — чи все-таки перевірити, що там відбувається, аби правильно оцінити обстановку. Вибрав останнє, порахував до десяти. Потім — ще до десяти.

Перехрестився.

Пішов.

Вхідні двері, схоже, зовсім недавно були забиті дошкою. Тепер відчинені. Юрко обережно застромив усередину голову й плечі. Ледь стримався, аби не гукнути. Та страх виказати себе переважив. Замість того, протиснувся, вже не соромлячись дрижаків у колінах.

Ступив крок уперед.

Ще один. Ще.

Надто пізно почув рух позаду.

Якби вчасно — все одно б не встиг.

Хтось вищий та сильніший за нього навалився, перетиснув горло. Юрко захрипів, заборсався в лещатах обіймів. Замахав руками, мов навіжений, намагаючись не так ударити нападника, як вирватися. Не вийшло: стиснули ще міцніше — перед очима забігали веселкові цяточки.

А потім гімназист незчувся, як утратив свідомість.

Скільки часу пройшло — не знав.

Може — десять хвилин. Може — тридцять. Та коли свідомість знову повернулася, Юрко Туряниця отямився в приміщенні, просякнутому вологістю й характерними запахами мотлоху. Він лежав на підлозі, лицем догори. Рот і заведені назад руки міцно стягували широкі смуги будівельного скотчу — гімназист бачив такі кадри в кіно. Але зараз усе було в реальності. Хтось порався внизу, біля його ніг, обмотуючи липкою стрічкою ще й кісточки.

— А, очухався, — почув Юрко голос. — Ма’ть, думав, що це все тобі іграшки? Супергерой ти недороблений. Чи як там у дурнуватих казочках — обраний хлопчик зі шрамом па пиці?

Замість відповіді в гімназиста вийшло глухе мукання.

— Шо-шо? — блазнювато перепитав Павук, бо хто ж інший міг тут бути. — Тебе відпустити? Ти поліцію покличеш, а я здамся? Туди глянь!

Юрко не встиг нічого зрозуміти, як Павук пересунувся до його голови, став навколішки, стиснув пальцями в рукавичках ліве вухо. Сильно потягнув, повертаючи шию лежачого вправо. Очі ще не встигли звикнути до темряви, та палій уже засвітив ліхтарик. Промінь ковзнув, висвічуючи брудні стіни зі зморшками старих шпалер. Зробив півколо, вхопив щось на підлозі, трохи далі від Юрка.

Не щось — когось.

Назар Шпиг, теж із заклеєним ротом і стягнутими за спиною руками, лежав на боку, обличчям до гімназиста. Очі заплющені, тіло нерухоме. Пустивши Юрка й рвучко випроставшись, Павук ступив до сищика.

— А він, по ходу, колись професіоналом вважався. Тепер, бач, стратив. Нема практики. Порожняк жене. Та й думає, мабуть, що кругом усі дурніші за нього. Важко хіба було втяти, що тут па нього чекатимуть? Зайшов просто так, наче до себе в хату. Тільки я йому дякую. Знаєш, за що?

Юрко знову пробелькотів щось із закритим ротом. Павук гмикнув, копнув лежачого носаком, повернувся до другої жертви. Світло ліхтарика зараз дозволяло розгледіти лице палія, хай навіть тьмяно. Але Павук закрив його чорною маскою-балаклавою, лиш очі блимали з круглих прорізів.

- Я ж довго думав, що б іще підпалити. Вибір ніби великий. Та цікавлять же халабуди, які мають значення, а не просто аварійні. А ви мені підказали. Цс ж твоя ідея? З отією всякою писаниною в Інтернеті, правда?

Навіть зараз, у найкритичніший за все його недовге життя момент, Юрків мозок не переставав працювати.

Ваша ідея.

Чорт забирай, як сказав би Шпиг, аби міг розкрити рота. Задачка з одним невідомим. Нікому не казав Юрко про свій задум. Навіть сищику. Нікому, окрім...

— Так! — грубо вигукнув Павук, тупнувши ногою. — Всі ваші ходи в мене записані! Хіба крім того, що тебе, щеня, раптом здуру сюди принесе. Для чого поперся? Не довіряєш старшому товаришеві? А, яка різниця! — палій махнув рукою. — Знаєш, я не хотів братися за цей будинок саме сьогодні. Та коли раптом випливло, що ви всі такі з себе мудрі й хочете мене виманити, мов тигра на козлика... Розумієш? Юрко розумів, навіть мугикнув, та палія вже понесло. — Коли в джунглях ловлять тигра, мисливці прив’язують козла до дерева на відкритій галявині. Воно мекає, ме-ме, - він блазнювато перекривив тварину. - Дурний тигр виходить просто під постріл. Мене так вирішили