Гімназист і Вогняний змій - Андрій Анатолійович Кокотюха

Гм, — сищик потер підборіддя. — Ну, припустімо, ти правий. Наркотики підкинули. Для чого? Тим паче — у вашій Першій зразковій. Якщо цим займатися серйозно, з упаковки знімають відбитки пальців та порівнюють із такими самими відбитками підозрюваного. Не збіглося — є питання. Ось тільки, Івановичу, не відкидай і того, що теоретично, ось суто в теорії, Линевич мав змогу якось ту упаковку протерти. Хустинкою чи серветкою вологою.

— Якщо був готовий попастися — так, — кивнув гімназист. — Але ніхто не готовий до такого. І про що говорити, коли жодних відбитків ніхто в Антона не брав! Доказів його непричетності не шукали.

— Слухай, мені зараз тільки цього бракувало, — скривився Шпиг. — Тут не знаєш, куди й коли Пожежа запустить свого Вогняного Змія. Старі будинки горять, мов свічки. А ти мені про історію, з якої десятикласник вийшов, відбувшись легким переляком.

— Не таким уже й легким.

— Могло бути й гірше.

— Тому й зам’яли все — бо ніхто гірше не хотів!

— От ти впертий, Івановичу! — сищик тупнув ногою. — Чого від мене хочеш? Не знаю я, хто може наркотики в вашу зразкову гімназію проносити. Раптом там ціла зграя? Хочеш, пообіцяю — щойно розкручу це, спробую твоєму новому знайомому допомогти?

Юрко роздратовано повів плечима.

— Хай хоч так... Аби час не йшов, слід не холонув...

— Наш слід так само холоне, — зауважив Шпиг. — Забудь поки про інше. Маємо зараз один достеменний факт: сліди спільника палія Павука ведуть у ваш зразковий навчальний заклад. Та ще й з цією історією з наркотиками гімназія справді виглядає не аж такою зразковою, але то інша тема. Значка на руках у тебе нема. Кандидатів у підозрювані — теж. Мій висновок, він же порада, — видихни, зроби паузу. Сподіватися слід на те, що свій руйнівний процес палій не зупинить. Тож незабаром так чи інакше проявиться.

— Чекаємо з моря погоди?

Не зовсім, — Шпиг потер потилицю. Я тут активно займаюся міським криміналом. Через свої зв’язки, як розумієш, приватні. Піду довшим, але, гадаю, вірнішим шляхом — таки знайдеться хтось, кому відомий наш Павук. Не роби різких рухів, іноді чекати корисно.

Замість відповіді Юрко свиснув.

Джентльмен нагодився відразу, потерся об хазяйську ногу. Зрозумівши все, бо не вперше, подріботів уперед, додому. Гімназист і сищик рушили за ним, поки йшли — мовчали, не мали один для одного слів.

Біля двору попрощалися — так само мовчки.

Тільки Юрко Туряниця чекати не збирався.

Виклав, як завжди перед сном, свій новий план бульдогові. Джентльмен звично пострибав, схвально рикнув — цього схвалення гімназистові вистачило. Аби закріпити ідею остаточно, ще пару годин полазив Інтернетом, і вклався спати вперше за останній час упевнено.

План вийшов простий.

А Юрко вірив у здійсненність саме нескладних задумів. Тому на великій перерві сам знайшов Нещерета. Привітався і, поки головний футболіст гімназії в своїй манері не послав його подалі, запитав:

— Є хвилинка? Треба порадитись.

— Я тебе знаю? — поцікавився Вона, тут же клацнув пальцями. — Стоп, знаю! Ти вчора товкся біля того довгого, Шпали. Дружок твій?

— Ми з одного класу. Тільки Шпала ні до чого.

— Ну, кажи.

Цю розмову Юрко продумав ще перед сном, і протягом дня подумки шліфував її. Тож говорив упевнено, мов цвях забивав:

Це ж твій батько Павло Нещерет? Веде шоу по телевізору про різні там проблеми.

- Країна знає героїв, - підморгнув Вова. - Мене звати Володимир Павлович, угадав.

— Я не дивлюсь, але мої люблять, — зараз Юрко відчайдушно брехав, його батьки останнім часом узагалі перестали дивитися телевізор. А оце недавно мій тато питає, чи не син популярного ведучого з нами вчиться.

— Хіба я з тобою вчуся?

— В одній гімназії, — Юрко свідомо кривив душею, аби Нещерет відчув свою зверхність і став поблажливішим. — Коротше, є одна тема. Мій старий, — він ніколи не називав так свого батька, та знав, що саме на таке Вова поведеться, — хоче просунути одну важливу історію. Щоб говорили. Але сам офіційно, напряму звертатися не може, бо він зацікавлений.

Та ясно. Зацікавлені особи — це погано, — поважно кивнув Вова.

Ну, він шукає неофіційних шляхів, — далі Юрко ступив на тонкий лід. — Є один будинок, старий. Аварійний, можна сказати. Його хочуть знести й побудувати там щось велике, страшне й скляне.

— І що? Так зараз роблять.

- А ще зараз такі будинки горять. Чув?

— Щось там говорили в новинах. Тільки мені яке діло?

— Тобі - жодного. А мій старий боїться, що той будинок теж згорить. Чи просто зруйнують, без різниці. Якось би привернути увагу. Знаєш, сказати щось про важливість збереження історичного обличчя Києва...

Нещерет скинув брови.

— Глянь, а ти красиво стелиш. Я так не вмію.

— То батько мій так каже. Я повторюю, — Юрко далі брехав.

— Хай сам і виступить десь. В Інтернеті напише. В соцмережах.

— Хто його послухає? Один із десятка небайдужих, на чиї слова плювати. Твій старий — авторитет.

— Нічого від нього не залежить.

— Не скажи. Мій каже — треба всюди стукати.

Вова зітхнув. Та з його вигляду