Гімназист і Вогняний змій - Андрій Анатолійович Кокотюха

Юрко зрозумів — підлестив, потішив самолюбство. Все ж була користь від хибного сліду з Діаною. Аби не стежив за нею й не був викритим, не з’явився б у його полі зору Нещерет. Те, що в них там любовний трикутник — самі розберуться. Але вчора гімназист випадково зіставив журналіста, чиє прізвище на слуху, і капітана їхньої футбольної команди. Менше хвилини знадобилося, аби встановити, хто чий тато і хто кому син.

—   О'кей, поговорю, — кивнув Вова. — Нічого не обіцяю. Його може не зацікавити, своїх тем повно.

—   Та ясно. Але ти все одно підкинь. Ось, я тут дещо видрукував.

У кишені піджака вже був приготований аркуш. Вчора Юрко звів до потрібного мінімуму знайдені в Інтернеті відомості про старий флігель в глибині одного з дворів на вулиці Гоголівській. Там сто років тому жив Архип Проценко. Лікар, який на свій страх та ризик лікував киян, коли місто накрила епідемія грипу, й лікував доволі успішно.

Поки більшовики не розстріляли. За відмову лікувати червоного комісара.

Якщо все вийде, Стрельцов це неодмінно почує. І зрозуміє — коли вже пішло в люди, про будівлю на Гоголівській багато говоритимуть. Гляди й захищати почнуть, берегтимуть. Цього він допустити не може, бо меті його суперечить.

Коли так — повинен прискорити події.

Нацькувати Пожежу на той будинок.

Затягувати не буде. А отже, Вогняний Змій може з’явитися там і поглинути все найближчим часом. Потрібно буде тільки вчасно засісти в засідці.

Розділ двадцятий
Тут гімназист дізнається, що не лише виграв, але й загрався

А все пішло навіть швидше й краще, ніж Юрко собі думав.

Вже ввечері тато зазирнув до нього в кімнату, що не часто траплялося. Побачив, що син не за комп’ютером, а сумлінно читає. Зиркнув на бульдога, який мирно сопів у кутку на своєму килимку. Потім зайшов, причинив за собою двері.

— Ти в мене молоток. Руку на пульсі тримаєш. Угадав.

— Яка рука, який пульс, ти про що? — гімназист відклав книжку.

— Наша розмова. Старі будинки горять. Забув?

— Та ні...

— Ти точно щось знав. Або чуйка в тебе.

— Тату, я тебе не розумію.

— Я сам мало, що розумію, — признався Іван Туряниця, потерши перенісся. — Але того тижня ти цікавився згорілим будинком Яковенка на Златоустівській. Ясно, ти в мене хлопчина не байдужий до таких тем. Аж я загорівся, почав після

нашої розмови ставити потрібні запитання різним дуже важливим персонам. А півгодини тому раз, Нещерет Павло, такий журналіст популярний, з доброго дива накатав блог. Треба, каже, врахувати всі помилки і захистити від знищення історичний будинок. Тут поруч, на Гоголівській вулиці. Я навіть бачив його кілька разів.

Приємний щем охопив Юрка зсередини. Аби лиш батько цього не помітив. Бо він проникливий, здогадається, що синок тут якось замішаний.

— Це якась корисна справа? — запитав обережно.

— Хвиля пішла. І ти її відчув. Можна сказати, передбачив.

— Скажеш таке...

— Ну, мені приємно думати, що мій син небайдужий.

— Я й небайдужий.

— Тому й радію за тебе, — батько підморгнув. — Щоб ти знав, сам по собі той допис Нещерета ще нічого не означає й ні на кого особливо не впливає. Та він — серед лідерів думок, його цитують. Тому блог про потребу рятувати будинок на Гоголівській, у якому жив забутий український герой, уже поширило два десятки людей. І далі буде. Бо з цього до ранку новину зроблять. А там, дивись, і міська влада прочухається. Ще й мер Кличко дасть потрібні розпорядження. Все правильно йде, ось про що кажу.

Юрко кивнув у відповідь, і, поки шукав слова, тато махнув «на добраніч», пішов, щільно причинивши за собою двері. Гімназист же не втримався - миттю ввімкнув комп’ютер, пірнув у Інтернет.

Є!

Працює, все-таки працює! Розрахунок точний, батько Вовн Нещерета чомусь послухав сина. Зважив усе, зрозумів — можна виїхати на хвилі, якщо вчасно осідлати. Хай він марнославний, може, й не вірить у те, що сам пише. Проте зараз Юрка це переймало найменше.

Вранці у школі перетнувся з Вовою, подякував. Той поблажливо відмахнувся, даючи зрозуміти: коли справа хороша, він ще й не таке може. Говорити їм більше не було про що, тож Юрко змусив себе повернутися до навчання. Нехай пружина мишоловки накрутиться ще тугіше. Він уже зробив, що міг, тільки невеличкий штрих лишився.

Але гімназист уявити не міг, наскільки сильно хитнув маятник.

Уже перед останнім уроком, викладаючи на парту підручник з історії, раптом побачив у сумці складений учетверо папірець. Коли виходив на перерву лише десять хвилин тому, його там не було. Сумку теж закривав на замок — він завжди так робив.

— О, знайшов? - почулося позаду. - То я засунув.

Це запитав Коля Моховий - так говорив, ніби нічого не сталося.

— Ти? Звідки взяв?

— Отут валялося, - сусіда по парті показав пальцем під ноги. — Бач, написано — для Туряниці.

Покрутив Юрко аркуш. Справді, його прізвище було виведено з одного боку великими друкованими літерами. Він уже бачив таке, коли отримував погрози від Чорної Руки. Навмисне покручені букви, спеціально спотворений почерк.

— Ти в мою сумку поліз, — буркнув.

— Звиняйте, дядьку, — Моховий блазнювато розвів руками. — Думав, важливе щось впало. Ще наступить хто чи потягне. Не бійся, нічого я в тебе не вкрав.

Ну тебе, — тут Юркові справді стало соромно. — Дякую, що потурбувався. Просто погодься: отак приходиш із перерви — а в твоїх речах порпалися.

Та не