Сто років тому вперед - Кір Буличів

Поліна намагалася розгледіти своїх супротивників, але світла було мало, а ліхтар у шоломі вона не зважилася ввімкнути, побоюючись, що його розіб’ють, — здогадалися ж вони зірвати антену зовнішнього зв’язку.

Невдовзі трапилася ще одна лампа. Потім Поліна побачила хід, що вів праворуч. Його було перегороджено невисоким бар’єром. І їй здалося, що з-за бар’єра визирає бліде людське обличчя, скоріш за все обличчя дитини. Вона не була впевнена, чи бачила це обличчя насправді чи їй тільки здалося. Істоти не давали їй ні секунди спокою — смикали, штовхали, тягли вперед.

— Та не штовхайтесь ви! — сказала Поліна. — Я й так іду. Хоч би пояснили, чого вам від мене треба.

Проте її слова аж ніяк не подіяли на чорних істот. Вони так само тягли її вперед. Ще через кілька метрів Поліна відчула, що підлога пішла вниз, вона ледь не впала від різкого поштовху.

Попереду відчинилися двері.

За ними було напівтемне приміщення, куди істоти й заштовхнули Поліну.

Двері зі скреготом засунулись, відрізавши Поліну від коридора.

Вона була одна.

Єдиний тьмяний світильник під стелею ледь освітлював просторе приміщення. Сірі стіни, сіра підлога, сіра стеля. У кутках звалено ганчір’я, розбита чашка лежить посеред підлоги, лялька без руки, і чомусь під стіною купою музичні інструменти: пом’ята туба, що тьмяно виблискувала, флейта, скрипка з обірваними струнами і навіть віолончель.

Поліна ні до чого не торкалася. Вона поволі обійшла кімнату, аби переконатися, що вона тут сама, і з’ясувати, чи є звідси інший вихід. Так, нікого крім неї нема. Але й виходу іншого теж нема. Стіни гладенькі, суцільні, лише в одному місці над головою невеликий, затулений решіткою отвір вентиляційного ходу.

Несподівано, якраз під цим отвором, Поліна побачила видряпаний чимось гострим напис: «Ми з „Гучного сміху“. Люди, знищіть це гніздо…» Неподалік був іще один напис, цього разу чорний, написаний вугіллям чи тушшю: «Сьогодні наша черга. Ми знаємо, що ніхто ще не виривався живим із пазурів крижаного дракона. Прощавайте…»

Поліна мимоволі обернулась, їй здалося, що хтось заглядає їй через плече. Але нікого нема, просто тиша, і без того зловісна, згустилася, наче холодний кисіль.

Поліні стало страшно. Вона кинулась до дверей, заходилася гамселити в них кулаками і кричати:

— Випустіть мене! Ви не маєте права! Негайно відпустіть мене!

Аліса і Юдзо не поспішали. Вони не хотіли наближатися до бандитів.

Але ті не оглядалися. Вони були заклопотані — тягли до стіни награбоване барахло.

Так, перебігаючи від корабля до корабля, Аліса з Юдзо дісталися майже аж до стіни, але тут вони мало не попалися. У той момент, коли бандити зникли в отворі, що відкрився у стіні, й діти вийшли на відкрите місце, аби піти слідом за ними, двері в стіні знову відчинились і звідти вискочило троє інших бандитів.

На щастя, неподалік височів круглий борт мертвого корабля й Аліса, смикнувши за руку Юдзо, впала на каміння і завмерла. Юдзо збагнув і наслідував її приклад.

Певно, бандити й не сподівалися побачити тут кого-небудь. Вони поспішали, бігли підтюпцем, як мурахи на стежці здобичі

— Ну що, будемо чекати? — спитав Юдзо.

Треба було вирішувати швидко.

— Ні, — відповіла Аліса. — Ми не знаємо, скільки доведеться чекати й коли вони вгомоняться. А наші там, усередині. І можливо, твій батько.

— Мій батько напевно там, — сказав Юдзо. — Ходімо?

Вони підбігли до того місця в стіні, де зникли бандити. Аліса на секунду ввімкнула шоломовий ліхтар і побачила в його світлі тонку чорну смужку в згладженій породі — контури великого люка. Поряд із ним — опуклість, до якої, як вона помітила, доторкувалися бандити, наблизившись до стіни.

Аліса піднесла долоню до опуклості й після секундної паузи люк зрушився всередину, а потім відійшов убік.

У перехідній камері, куди вони потрапили, було темно. Аліса ввімкнула ліхтар і знайшла двері, що вели всередину астероїда, Двері відчинялися, як тільки врівноважився тиск у перехіднику та астероїді. Аліса кинула погляд на браслет-реєстратор зовнішніх умов. На ньому спалахнула зелена іскра — повітря придатне для дихання, температура плюс сімнадцять градусів. Але шолома вона відкидати не стала, навіть не підняла забрала — мало які мікроби можуть таїтися в цьому повітрі.

— Іди на три кроки ззаду, — сказала Аліса своєму супутникові. — Якщо зі мною щось станеться, ти зможеш відстрибнути назад.

Через кілька кроків вони дійшли до повороту коридора.

Коридор був вузьким, стіни холодними й нерівними, наче його було витесано в скелі. За поворотом коридор розширювався, в стінах з’явилися ніші й відгалуження, та Аліса не ризикувала поки заглядати туди, бо думала, що основний коридор скоріше приведе їх до центру астероїда.

Освітлений коридор був ледве-ледве. Від світильника до наступного світильника було метрів по тридцять, а горіли вони слабо. А оскільки в нішах і відгалуженнях узагалі світла не було, то весь час здавалося, що там зачаїлися якісь істоти й насторожено стежать за Алісою та Юдзо.

І хоч Аліса була готова до будь-яких несподіванок, те, що сталося, перелякало її на смерть.

Велика важка рука висунулася з чорної ніші й опустилась їй на плече.

Аліса охнула й присіла; Вона навіть не змогла втекти — ноги підкосилися від страху.

Юдзо налетів на неї.

— Що? — спитав він здавленим голосом.

— Тихше, — відповів хтось. Той, чужий голос, долинув звідкілясь ізверху, ніби зі стелі. — Ні звуку.

І тоді з ніші вийшов Посейдон.

Коли Аліса зрозуміла, що це друг, ноги відмовилися її тримати і вона змушена була притулитися до