Чарівник Країни Оз - Лаймен Френк Баум

час намагається стояти на голові. Блазень розбивався сто разів, і сто разів його склеювали, і тепер вигляд у нього просто жахливий. Та ось він власною персоною. Гляньте на нього, і вам усе стане ясно.

До них наближався маленький клоун. Його яскравий червоно-жовто-зелений одяг і справді весь був помережаний тріщинками — це означало, що його склеювали хтозна-скільки разів.

Клоун заховав руки в кишені, надув щоки, зухвало підморгнув їм і промовив:

Ех, пані люба, Це просто грубо — Уздрівши блазня, Шкірити зуби! Ех, пані люба, Ви шкірите зуби, Ви кривите губи, Скажіть-но, пані, Чи на снідання Ви не глитнули, бува, коцюбу?

— Замовкніть, пане Блазню! — обурилась принцеса. — Хіба ви не бачите — це іноземці, до них треба виявляти повагу.

— Увага, увага, виявляю повагу! — вигукнув клоун і став на голову.

— Не ображайтеся на нього, — сказала принцеса дівчинці. — Йому разом із головою склеїли й розум, через те він і меле казна-що.

— А я й не ображаюся, — відповіла Дороті, а потім додала: — Ви така гарненька — очей не відведеш. Дозвольте мені забрати вас із собою в Канзас! Я поставила б вас на полицю і весь час милувалася б вами.

— Для мене це було б страшним нещастям, — відповіла порцелянова принцеса. — Розумієте, тут, у своїй країні, ми втішаємося життям, ходимо, розмовляємо, робимо, що нам заманеться. Та як тільки нас забирають звідси, ми стаємо звичайнісінькими нерухомими статуетками, неживими прикрасами. Звісно, ми й призначені для того, щоб прикрашати собою полиці, столики й підвіконня, але нам куди приємніше жити своїм життям, у своїй країні.

— Ну, коли так, то лишайтеся й живіть щасливо, — сказала Дороті. — Бажаю вам усього найкращого.

— І я вам бажаю всього найкращого, — відповіла порцелянова принцеса.

Далі наші мандрівники йшли вже дуже обережно. Забачивши їх, порцелянові люди й тваринки кидалися врозтіч — видно, боялися попасти їм під ноги. А втім, ця дивна країна була невелика — за годину мандрівники перейшли її і зупинилися перед другим білим муром.

Цей мур був нижчий від першого, і вони перелізли через нього, стаючи на спину Левові й підтягуючись угору на руках. А потім Лев відштовхнувся усіма чотирма лапами і стрибнув на мур. При цьому він, однак, кінчиком хвоста зачепив якусь порцелянову споруду, яка впала й розбилася.

— Шкода, що так вийшло, — сказала Дороті, — але, зрештою, ми винні тільки в тому, що розбилася одна споруда і в однієї корови відламалася нога. Коли зважити на те, яке тут усе тендітне й ламке, ми могли б накоїти куди більшого лиха!

— Атож, атож, — погодився Страшило. — Знаєте, я дуже радий, що мене зроблено із соломи, а не з ламкої порцеляни. Виходить, в опудала все ж таки не найгірша в світі доля!

ЛЕВ СТАЄ ЦАРЕМ ЗВІРІВ

За порцеляновим муром лежала непривітна місцевість, на кожному кроці тут траплялося болото чи трясовина. Мандрівники весь час загрузали й ледве брели. А коли болото лишилося позаду, вони опинилися у густих чагарях, крізь які теж дуже важко було пробиратися. За чагарями починався ліс, таких високих прадавніх дерев, як у ньому, друзі ще ніколи не бачили.

— Який прекрасний ліс! — вигукнув Лев, замилувано озираючись довкола. — Ось де справжній рай!

— Як на мене, він надто похмурий, — озвався Страшило.

— Зовсім ні, — відповів Лев. — Я б тут залюбки оселився на все життя. Дивіться, яке м’якеньке листячко стелиться у вас під ногами, який ніжний зелений мох звисає із старих стовбурів. Ні, дикому звірові про кращу домівку годі й мріяти.

— А тут, певно, й справді водяться дикі звірі, — сказала Дороті.

— Та, мабуть-таки, водяться, — погодився Лев. — Тільки я їх чомусь не бачу.

В тому лісі й захопила мандрівників ніч. Дороті, Тото й Лев полягали спати, а Лісоруб із Страшилом, як завжди, стали на чати.

Вранці вони пішли далі, і тут до них почав долинати якийсь приглушений гомін — неначе десь удалині ревли сотні звірів. Нікого з мандрівників цей гомін, однак, не злякав — тільки Тото занепокоєно поскавулів.

Та гомін наростав, і за деякий час добре втоптана стежка вивела їх на велику лісову галявину, де зібралася сила-силенна всіляких звірів. Там були тигри, слони, ведмеді, вовки, лисиці — одне слово, вся живність, що згадується в підручниках зоології, і тут уже Дороті, ясна річ, стало страшно. Лев, однак, заспокоїв її, пояснивши, що звірі зійшлися на свою велику раду і, судячи з того, як вони виють і гарчать, ідеться на цій раді про якесь велике лихо.

В цю мить кілька звірів помітили його, і зразу ж, ніби за помахом чарівної палички, на галявині запала тиша. Найбільший з-поміж тигрів наблизився до Лева, вклонився йому і промовив:

— Вітаємо тебе, о царю звірів! Ти несеш нам визволення від страшного ворога, і завдяки тобі в лісі знову запанують мир і злагода!

— Яке лихо спіткало вас? — спокійно запитав Лев.

— У наш ліс забрів лютий убивця, жахливе чудовисько, схоже на величезного павука. Тілом він завбільшки як слон, лапи в нього такі довгі, як найдовші ліани, і тих лап у нього аж вісім. Чудовисько повзає по лісу і, забачивши живу істоту, хапає її й пожирає, мов павук муху. Нема нам тепер у лісі життя, кожному загрожує смерть, і ми саме зібралися, щоб обговорити, як нам бути далі, коли оце нагодилися ви.

Лев на мить замислився, а тоді спитав:

— Чи є у вашому лісі інші леви?

— Були, але чудовисько всіх їх знищило. А втім, жоден із них не був такий дужий і сміливий, як ви.