Чарівник Країни Оз - Лаймен Френк Баум

— Ах, любі мої друзі, то все дрібниці, — відповів їм Оз. — Подумайте краще про мене, про ту страшну халепу, в яку я попаду, якщо мене викриють мої піддані!

— Хіба ніхто більше не знає, що ви шахрай? — спитала Дороті.

— Ніхто, крім вас чотирьох — і мене, — відповів Оз. — Я так довго дурив усіх! Уже навіть гадав, що мене ніхто ніколи не викриє! Ох, я зробив величезну помилку, пустивши вас до тронної зали. Жоден із підданих не бачив мене таким, як бачите ви, і через те всі вони вірять, що я могутній і грізний.

— Але я не розумію, — зачудовано сказала Дороті. — Я ж бачила вас у вигляді великої Голови! Як же це пояснити?

— О, то був один із моїх фокусів, — відповів Оз. — Ходімо, я вам щось покажу, і ви все зрозумієте.

Він завів їх до комірки за тронною залою й тицьнув пальцем у куток. Там лежала зроблена з пап’є-маше голова з підмальованим обличчям.

— Я підвішував її на дроті зі стелі, — пояснив Оз, — а сам ставав за ширмою, смикав за ниточки, — і очі розплющувались, а уста розтулялися.

— Ну, а звідки ж брався голос?

— Я фокусник-черевомовець і вмію спрямовувати свій голос так, що він звучить окремо від мене і в будь-якому місці. Тому вам і здавалося, що це говорить Голова. А ось інші речі, за допомогою яких я вас обманював. — Він показав Страшилові плаття й маску прекрасної Феї, а Бляшаний Лісоруб побачив, що потворний Звір — це просто кілька шкур, зшитих і напнутих на дерев’яний каркас. Що ж до Вогняної Кулі, то її фальшивий чародій підвішував зі стелі, й зроблена вона була з вати: Оз поливав вату олією й підпалював.

— Як вам не соромно бути таким ошуканцем, — сказав Страшило, коли вони повернулися до тронної зали.

— Мені соромно, дуже соромно, — зізнався чоловічок. — Але іншого виходу я не мав. Сідайте, будь ласка, на ці стільці, і я розповім вам, як усе це вийшло.

Дороті та її друзі посідали, й Оз розповів:

— Я народився в штаті Омаха…

— Та це ж недалеко від Канзасу! — вигукнула Дороті.

— Так, але до Омахи звідси далі, ніж до Канзасу, — засмучено посміхнувся він. — Коли я підріс, то вирішив стати фокусником-черевомовцем і пішов у навчання до одного великого майстра цієї справи. Він і мене зробив майстром, я вмію відтворити голос будь-якого звіра чи птаха. — Тут він нявкнув, як кіт, і Тото, нашорошивши вуха, закрутив головою, шукаючи свого відвічного ворога. — А потім, — повів далі Оз, — мені це набридло, і я вирішив стати аеронавтом.

— А це хто? — спитала Дороті.

— Капітан повітряної кулі, — пояснив він. — Ну, а простіше — закликальник: перед кожною цирковою виставою я піднімався над цирком на повітряній кулі. Публіка збігалася звідусіль подивитись на це чудо, ну й, звісно, купувала квитки на виставу.

— А-а, зрозуміло, — сказала дівчинка.

— Та одного дня якірна линва перетерлася, куля шугонула вгору, і я й нестямивсь, як опинився над хмарами. А там швидка повітряна течія підхопила кулю й понесла за багато-багато миль. Мій політ тривав цілий день і цілу ніч, а потім, прокинувшись уранці, я побачив під собою прекрасну й зовсім незнайому країну. Куля повільно приземлилась, я вийшов з гондоли цілий і неушкоджений і опинився серед натовпу чужинців. Вражені моєю появою з-за хмар, вони вітали мене як великого чарівника.

Я, звісно, не став заперечувати — тим паче, що вони, впавши переді мною ниць, заприсяглися виконувати кожне моє бажання. Щоб зробити добру справу, я віддав свій перший наказ: спорудити це місто, з моїм палацом у центрі. Робота закипіла, і збудовано все було напрочуд швидко й гарно. Ну, а як назвати столицю такої прекрасної зеленої країни? Не інакше, як Смарагдовим Містом! Давши цю назву, я вирішив, що непогано було б якось підкріпити її, й повелів, щоб надалі всі жителі носили зелені окуляри: нехай усе в місті й справді ввижається їм смарагдово-зеленим!

— Але ж усе тут і справді зелене, хіба ні? — здивувалася Дороті.

— Зеленого кольору тут не більше, ніж у будь-якому іншому місті, — відповів Оз. — Але людина в зелених окулярах іншого кольору просто не бачить. Смарагдове Місто було збудоване багато років тому; повітряна куля занесла мене сюди зовсім молодим, а тепер я вже дуже, дуже літня людина. Всі ці роки мої піддані ходили в зелених окулярах, тож не дивно, що ніхто вже й не сумнівається, що місто справді смарагдове. А живеться їм тут добре, бо за моїм наказом будівники не шкодували ні золота, ні срібла, ні коштовного каміння, щоб оздобити столицю, а житла зробити зручними й вигідними. Я взагалі весь час дбав про добробут своїх підданих, і вони люблять мене. Але відколи цей палац збудовано, я замкнувся в ньому й нікого до себе не підпускаю. Річ у тім, що я дуже боюся відьом. Як ви вже знаєте, сам я ніякий не чарівник, проти тутешніх відьом — узагалі ніщо, бо вони справді вміють робити чудеса.

В цій країні було чотири відьми, й кожна правила своїм краєм — Півночі, Півдня, Сходу й Заходу.

На щастя, Відьми Півночі й Півдня — добрі, і я завжди знав, що вони не скривдять мене. Але Відьми Сходу й Заходу мали страшенно лиху вдачу — вони б розправилися зі мною за два заходи, якби не вважали, що я могутніший за них. Через те я жив, не знаючи спокою: весь час мене переслідував смертельний страх. І як же я зрадів, довідавшись, що ваша хатка впала на Лиху Відьму Сходу! Коли ви прийшли до мене, я ладен був пообіцяти вам будь-що, аби тільки ви знищили й другу Відьму. Та ось ви розтопили її й стоїте переді мною, і, хоч як мені соромно, я змушений признатися, що не можу виконати своїх обіцянок.

— По-моєму, ви дуже погана людина, — сказала Дороті.

— О, ні, голубонько. Я дуже добра людина. Просто я дуже поганий чарівник.

— Виходить, ви не можете дати мені мозок? — спитав