Мільйонери з порожніми кишенями - Поль Берна
Смішко штовхнув Шарлюна ліктем, показуючи на годинника.
— Шарлюне! — сказав він докірливо. — Може, мосьє Аморетті хоче поснідати…
І вони повагом рушили до дверей.
— Верніться! — гаркнув помічник мера. — Зараз же верніться, бо вам буде гірше!
Та хлопці були вже надворі й реготалися, аж відляски йшли вулицею.
— Ну, він готовий, — заявив Шарлюн. — Ми нокаутуємо його в третьому раунді.
Мосьє Аморетті чекав на хлопців ледь живий та теплий. І лиш о четвертій годині він їх побачив з вікна: вони покволом простували через майдан до мерії.
Їм ще стало жорстокості добрих дві години простояти, базікаючи, під дверима. Помічник мера мало не втратив тямок.
— Це знову ми! — співуче мовив Смішко, широко всміхаючись до мосьє Аморетті.— Слід був таки певний.
— То ви справді знайшли скарб? — пробелькотів Аморетті.— Де він? Покажіть його!
Хлопці засміялися на цю хапливість.
— Гай-гай! — весело мовив Шарлюн. — Ми лишили його на місці. Щоб його витягти, треба трактора на тридцять тонн.
— Тридцять тонн!
Мосьє Аморетті втомлено потер чоло:
— Ходіть сюди й поясніть усе до ладу.
— Смішко зараз вам усе розкаже, — вів чалі Шарлюн, — Він це вміє куди краще за мене.
— Що він розкаже?
— Ну, історію про скарб…
— Я зараз ума рішуся, — пробурмотів помічник мера.
— Але перше вислухайте нас… Ну, розказуй, Смішку!
— Ви, мосьє Аморетті, певне, знаєте ті два старих каземати, що стоять у нашому Порт-Біу? — почав Смішко. — Один на Калерусі, другий — на Іспанському Розі…
Аморетті нетерпеливо кивнув головою:
— Так, знаю. Німці поставили там у сорок третьому році дві здорові морські гармати…
— А під час відступу, — повів Смішко далі,— майже дванадцять років тому, вони з дурного розуму заходилися стріляти по кораблях союзників, що супроводили крейсер «Массачузетс».
— Ну й що?
— «Массачузетс» одкрив вогонь — бах-бах! — і снаряд влучив прямісінько в каземат на Розі, обернувши його на руїну.
— Ну, далі, далі!
— По двох місяцях приїхали морські експерти зробити опис того, що покинули німці. На Калерусі — розбиті гармати, кулемет і автомати, металеві захисні споруди, зокрема сталева броньована башта, яка важила дванадцять тонн — добрий кавалочок! На Іспанському Розі, де земля була переорана вибухами, трофеїв виявилося менше. А башта кудись щезла!
— Звідки ти про це знаєш?
— Батько розказав — він супроводив тоді експертів. Ну, опис кілька разів було перевірено, кілька разів підписано, а тоді переплавщики з Ла Сьота взяли підряд на купівлю якісного брухту. Тож башту на Калерусі куплено — за скільки б ви думали? — за п'ятсот вісімнадцять тисяч франків!
— Я й гадки не мав, що за брухт так добре платять…
— Бо то спеціальна сталь. І башта на Іспанському Розі коштувала б так само дорого…
— За умови, що її знайдуть!
— Ми її знайшли! — гукнули влад Шарлюн та Смішко.
Мосьє Аморетті вибухнув сміхом:
— Оце він і є, ваш скарб, йолопи нещасні? Таж Морське міністерство накладе заборону на вашу башту в двадцять чотири години…
Проте Шарлюн не дав збити себе з пантелику. Він одразу виклав аргументи, що їх почув од мосьє Кабассоля:
— Згідно закону, права власності на предмети й речі, покинуті на громадській території, за десять років назавше втрачаються. Міністерство й Військово-морська інженерна служба вже нічого не мають з тим спільного. Башта — наша.
— Ні! — вигукнув мосьє Аморетті, торохнувши по столу кулаком. — Каземат стоїть у прибережній смузі, він — у володінні Морського міністерства. Я знаю, що кажу!
— Ви трішечки помиляєтесь! — відповів Шарлюн. — Щодо каземату—згоден! Але башту висаджено снарядом, і вона впала на тридцять метрів далі — ми зміряли! — на узгірок, що в межах громадської землі. Мосьє Кабассоль усе вчора перевірив. Он воно як!
— Ви не маєте жодних прав на цю башту!
— Овва! — вигукнули хлопці.
— Доведіть!
— Прошу! — простяг Шарлюн документ мосьє Естева.
Помічник мера схопив папір, уважно прочитав його, а тоді зразу порвав на дрібні клапті.
— Ось вам іще один! — мовив Шарлюн, видобуваючи з кишені копію. — Мосьє Кабассоль зробив їх дванадцять. Жоден суд у світі не може спростувати цього акту. Башта — наша!!
— Аби не ми, — підхопив Смішко, — башта лежала б у піску на Іспанському Розі до другого пришестя. Це ми її знайшли. Громада дістане свою частку, а ми — свою. Так буде справедливо.
Мосьє Аморетті, знеможений, упав у крісло. А Шарлюн провадив своєї:
— За цю бісову башту сьогодні дадуть більше, ніж п'ятсот вісімнадцять тисяч франків. Багато більше… Ми вже маємо покупця: він зразу заплатить готівкою.
Очевидячки, мосьє Аморетті остаточно здався.
— Гаразд, я подивлюся, що можна зробити, — мовив він знесилено.
— Але не зволікайте! — застеріг його Смішко. — Бо інакше нам одріжуть нашу частку автогеном, і ми продамо її осібно. Кожному своє!
Шарлюн схвально кивнув головою.
— Наші інтереси в цій справі представляє мосьє Кабассоль, — мовив він згорда. — Він дістав од наших батьків усі юридичні повновага й має простежити за тим, щоб ми одержали належну нам частку грошей. Ми завше до ваших послуг, мосьє Аморетті!
Заступник мера недовго нехтував оборудкою, яку йому пропоновано. За кілька день на Іспанському Розі з'явилися два бульдозери, здоровий трактор та автокран. По восьми годинах тяжкої праці башту викопано. Величенька юрба курортників з цікавістю споглядала цю операцію.
Ясна річ, дванадцятеро лицарів були в першому ряді глядачів—вони сиділи, вмостившися на розвалених мурах каземату.
— Ну, попрощайся із своїм каменем! — шепнув Шарлюн, ляснувши Янгола по спині.
Назавтра мосьє Кабассоль, порадившись спершу з батьками, запросив до себе Шарлюна й Смішка