Українська література » Дитячі книги » Чарівна дудка - білоруська казка

Чарівна дудка - білоруська казка

Чарівна дудка - білоруська казка
Сторінок:1
Додано:20-07-2023, 06:09
0 0
Голосов: 0
Читаємо онлайн Чарівна дудка - білоруська казка

Давно воно було чи недавно, а чи не так,– тепер уже достеменно ніхто й не знає.

Ну, от розкажемо ми те, що діди розказували своїм онукам, а онуки – своїм онукам.

Жили колись в одному краю люди в згоді та в злагоді, землі багато, всюди вільно – одне одному не заважали, а прийде до кого біда – одне одному допомагали, біду перемагали. Та ось унадився звідкілясь літати в той край страшний змій.

Почав він літати, людське добро хапати, собі в зміїне лігво тягати.

Поназносив добра – дівати нікуди! Надумав тоді він собі хороми будувати. Та сам працювати і не вміє, і лінується. Не звик змій трудитися. Почав він людей ловити, у своє зміїне царство носити.

Наловить людей і примушує їх хороми будувати, глибокими ровами обкопувати, високими насипами обсипати, густою огорожею обставляти. А слугам своїм – цівунам та гайдукам – накази дає: людей не жаліти, бити їх та карати.

Працюють люди на змія щодень і щоночі, працюють, бідують, гірку долю проклинають, передчасно помирають.

А змій усе нових людей хапає. Набудував він собі людською працею силу-силенну хоромів, проклав між ними дороги, наставив парканів-огорож.

Пухнуть люди з голоду, мруть, як мухи. І що далі, то гірше: нема порятунку від змія.

Та ось постарів змій, знесилів і лежить, як дохлятина, не може більше людей і їхнє добро хапати.

Тим часом змієві слуги – цівуни та гайдуки – самі панами поставали й почали із змієвих хоромів розлазитися,за людьми ганятись. І стало людям од панів ще гірше, як од того дохлого змія. Ніде од них не сховаєшся: заполонили вони увесь край. А щоб не бути на людей схожими, понавигадували собі пани різних нових імен та прізвищ. Хто назвав себе Вовком, хто Ведмедем або іншим звіром, хто Шулікою, Вороною, а хто якимсь деревом. От звідкіля й повелися пани Вовк, Свинський, Дубинський... Простих же людей тепер вони інакше як бидлом і не називали.

Служать люди дохлому змієві, служать панам, останнє їм віддають, а самі в голоді та в холоді за працею світу не бачать. Отак і живуть. Одні помирають, інші народжуються, а полегкості нема ніякої. І ніхто не знає, що робити, аби життя змінити.

Та ось народився у тім краю хлопчик. Був він страшенно немічний: як занепав змалку, то ніяк і видужати не може. Такий вдався кволий, що навіть пани його не чіпають, на панщину не ганяють: нікому його не треба.

Виріс він, у літа ввійшов, а все тільки з дітьми гуляє, як маленький. І назвали його люди Іванком Простачком.

Сидить Іванко Простачок узимку на печі, трісочками, мов цяцьками, грається, а влітку пісок на призьбі пересипає.

Заблукали якось у те село, де жив Іванко Простачок, три старці-подорожні. Куди не зайдуть – усюди порожньо, ні живої душі: усіх пани на роботу погнали. Вгледіли старці на призьбі Іванка і зайшли на його подвір’я спочити. Сіли, відпочили, люльки тютюном набили. Помацали в кишенях – та ні в кого кресала нема, щоб вогню викресати. Просять старці в Іванка вогню. Пішов Іванко до хати, набрав з припічка жару й виніс старцям. Закурили старці люльки, подякували Іванкові і питають, що він удома робить.– Пісок на призьбі пересипаю,– відказує Іванко.– Бо все одно, що не роби, то на панів піде.

Вислухали старці Івана, головами покивали, потім ліри взяли та гучно заграли.

Перший раз заграли – великий розум Іванкові дали.

Другий раз заграли – талант до слова й музики дали.

Третій раз заграли – на панів у серці гнів нагнали.

Пішли старці, а Іванко відчуває, які ясні стали його думки, який гнів на панів спалахнув у серці... Заходився він за діло братись, у світ лаштуватися.

Змайстрував дудку-веселинку та так заграв, що не тільки люди – звірі й пташки заслухались.

І почав Іванко між людей ходити, на чарівній дудці грати, правду про змія та його слуг розказувати.

Почали людям очі розкриватися, побачили вони, що велика кривда на світі живе – одні панують, а інші горюють, одні багатству ліку не мають, а інші з голоду помирають.

І де не пройде Іванко,– люди там розуму од нього набираються, за вила й сокири хапаються та з лихими панами змагаються.

Думають пани, гадають, як Іванка зі світу зжити.

Почали вони військо збирати, Іванка шукати. Почують голос на сході – шасть туди. Шаблі дзвенять, списи, як ліс, стирчать, гармати, як грім, гримлять, а Іванка ніде не видно.

Спиняються пани з військом, слухають, стоять. Аж раптом чують голос на заході – Іванкова дудка грає, людей навчає, на велику битву підіймає. Тільки луна йде-гуляє від села до села, від краю до краю.

Вдаряться пани на захід. Коні, як вихор, мчать, шаблі дзвенять, гармати стріляють, а де Іванко – не знають.

І відтоді змієвим слугам ні вдень, ні вночі нема спокою. Як тільки дудку ночують, то зразу мороз у них по шкірі пройде, бо чекають вони собі лиха, як віл довбні.

Дудка ж свистить, дудка грає, луна далеко по світу лунає, людей збирає. Ту луну ні зловити, ні з гармат не вбити. Всюди вона собі шлях прокладає, ніяких кордонів не знає.

Грає дудка, грає, а прийде час – усіх панів познищує.

Відгуки про книгу Чарівна дудка - білоруська казка (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: