Дженні - Пол Гелліко
Дженні вже дрімала на лагідному весняному сонці, присівши на вершечку кормового поруччя. Вона любила там сидіти, бо це було страшенно високо і звідти їй відкривався гарний огляд на увесь корабель. А ще це підкреслювало її хоробрість, бо буквально кожен на кораблі віщував, що одного дня її щось зіб’є чи вона сама шубовсне звідти в море. Звісно, важко було знайти більш самовпевнену та холоднокровну кішку, ніж Дженні Болдрін.
Пітер прокинувся за десять хвилин до третьої. Він виявив, що тепер може прокидатися тоді, коли сам забажає. Він почав старанно вмиватися язичком. Потім Пітер потягнувся та почимчикував з погрібної комори, яку він мав стерегти від шкідників. Досі тут водилися лише миші, і Пітер легко давав їм раду.
Він мав почути щурячий запах задовго до того, як побачив самого щура, але хоч Пітерові відчуття були по-котячому гострими, він досі мав людську натуру й замислився про те, що неодмінно мусить розповісти Дженні про кочегара, який так захоплювався Вінстоном Черчиллем, що витатуював його зображення з сигарою в себе на грудях. Тож він нічого не помітив. Коли ж Пітер побачив щура, то перебував у дуже кепській позиції.
Тварюка була розміром майже з фокстер’єра й загнана в кут у невеличкому заглибленні, утвореному в купі дерев’яних ящиків з консервованими бобами, де посередині забрали кілька коробок. А що був день, то Пітер особливо не ховався, і щур помітив його тієї ж миті, коли Пітер помітив щура. Пацюк верескнув від люті й показав довгі жовті зуби. Пітер знав: ці зуби такі брудні, що єдина подряпина від них може отруїти його до смерті. І вперше він по-справжньому зрозумів, що люди мають на увазі під виразом «битися, як щур, загнаний у кут» чи, точніше, ось-ось мав зрозуміти. Бо, незважаючи на те, що Дженні попереджала його ніколи не йти на щура, якщо той не на відкритому просторі, він мав це зробити, щоб довести, що чогось вартий.
Його здивувало, що зараз, у мить небезпеки, він не думав про уроки, які засвоїв, чи про те, що бачив і чув під час полювань своєї подруги, чи про розповіді Дженні. Його свідомість була надзвичайно спокійною й чистою, майже немов він завжди був готовий до цього поєдинку і лише чекав на нього. План дій сам склався у нього в голові. Лише набагато пізніше Пітер усвідомив, що це результат дисципліни, пізнання, терплячості й практики, які він здобув завдяки Дженні.
Його стрибок, як здавалося, прямо на ворога, виявився неправильним маневром, і щур піднявся на задніх лапах, щоб зустрітися із ним, злісно на нього напираючи. Але Пітер не просто так практикувався залізати на гладенькі стіни, стрибаючи з місця. На частку секунди швидше, ніж рухався щур, Пітерові передні й задні лапи на мить торкнулися одного з ящиків і йому вдалося відштовхнутися й підстрибнути трохи вище. А саме так, що мерехтливі різці гризуна, як два ятагани, свиснули в нього між лап, на волосину схибивши.
Додатковий поштовх угору дав Пітерові силу та швидкість розвернутися не на половину, а повністю, і впасти гризунові на спину, щоб занурити свої зуби глибоко в його хребет одразу за вухами.
На одну жахливу мить Пітерові здалося, що його можуть подолати, так сильно рвонувся пацюк. Щур так відчайдушно крутився туди-сюди, що Пітера періщило об найближчі ящики. Він відчував, що з кожною миттю слабшає і тремтить і вже не певен, чи йому вдасться втриматися. Але якщо він відпустить пацюка, цей велетень обернеться до нього й розірве на шматки.
Пітер відчайдушно зціпив зуби, куснув раз, двічі, тричі, доки нарешті відчув, як щур раптом завмер. Шарпання припинилося. Гризун ще двічі вдарив задніми лапами і після цього затих. Він більше не рухався. Пітер розчепив свою зболену щелепу і квапливо сів, щоб помитися. Він страшенно тремтів і потребував заспокоєння.
Однак, незважаючи ні на що, коли корабельний годинник пробив шість разів, Пітер вийшов на корму, несучи у пащі щура чи, скоріше, тягнучи його, бо той був таким велетенським, якщо тримати його посередині тулуба, голова і хвіст волочилися по палубі. Пацюк був такий важезний, що Пітер заледве міг його підняти. Але, звісно, він все-таки подужав виволочити свою здобич, бо просто мав показати її Дженні й усім, хто трапиться на шляху.
Містер Бокс помітив Пітера першим і загорлав:
— Блімі, глянь-но! Сніжок піймав слона.
Містер Стрейчен також зарепетував, бо Пітер підійшов до нього занадто близько і проволочив щура по його черевикові. Від цього перший помічник підскочив як ужалений. На крик збіглося кілька палубних матросів. Їхні крики розбудили Дженні Болдрін.
Вона не думала, що так міцно засне, але спокійне море й тепле післяобіднє сонце приспали її краще, ніж вона сподівалася, а раптові крики так різко розбудили її. І щойно Дженні розплющила очі, її погляд потрапив на Пітера зі щуром у зубах, але вона не могла розгледіти, чи то щур ніс Пітера, чи навпаки. Спросоння вона не могла збагнути, чи щур живий, чи мертвий, чи, може, Пітер досі б’ється з ним. Звук кроків, що наближалися, спантеличив її ще більше, і Дженні підскочила від непевності й страху за Пітера.
Однак на вузькому поруччі корабля не було куди відстрибнути, і з жахливим криком, широко розчепіривши лапи і перекинувшись через себе у повітрі, Дженні впала в море і її змело білою солоною водою з-під ґвинта.
— Кішка за бортом! — закричав один із палубних матросів і зареготав.
— Прощавай, любко, — сказав містер Бокс. — Нашо вона туди залізла?
Містер Стрейчен зирив із відкритим ротом.
Моряк, колишній відлюдник, звернувся до Пітера:
— Загинула твоя мила, Сніжку. Шоб оце капітан Сурліс розвертав своє корито рррятувати
