Дженні - Пол Гелліко
Про його нелюбов до моря і всього, що з ним пов’язане, Пітер дізнався, підслуховуючи розмови старших за званням та членів команди. За словами містера Макданкелда, головного інженера, капітан Сурліс походить із давнього роду моряків. Однак коли настав час обирати професію, він утік із дому в Ґлазґо на ферму, бо насправді його душа лежала до сільського господарства.
Містер Фейрлі, радіооператор, якому містер Макданкелд розповів цю історію, зауважив, що він не раз чув про сільських хлопців, які тікали на море, але ніколи йому не траплялось хлопця, який, народжений на морі, тікав на ферму. Потім Пітер почув, як містер Макданкелд стверджував, що, наскільки йому відомо, це правда. Батько капітана Сурліса страшенно розлютився, знайшовши сина серед корів та курчат, і забрав його назад. Він вислав свого сина у море й змусив прийняти капітанство. Помираючи, батько остаточно повісив якір на синову шию, заповівши йому керувати «Графинею Ґрінок». Шотландська ощадливість та діловитість капітана Сурліса не дозволили йому довірити судно іншим, тому він, який так любив землю, був приречений жити на морі.
Залучивши «Графиню» до берегової торгівлі, що змушувало її заходити майже у всі порти між Лондоном і Ґлазґо, капітан Сурліс міг уникати моря, наскільки це можливо, а також вести непоганий бізнес. У дорозі між портами він був мовчазним, похмурим, дратівливим та нещасним і більшість часу проводив у своїй каюті, де вивчав сільське господарство. Він рідко з’являвся на містку. Будь-яка затримка на морі між портами, спричинена чи проблемами з двигуном, чи туманом, чи зустрічним вітром, змушувала його на мить показатися з дверей, щоб виявити причину зупинки. Потім, незалежно від того, якою ця причина була, капітан Сурліс повертався в каюту дуже роздратований і трощив увесь скляний посуд, який лише траплявся йому під руку.
Пітер і Дженні підрахували, що капітан важить близько двадцяти двох стоунів,[6] що буде понад триста фунтів.[7] У нього були маленькі, глибоко посаджені, уважні оченята, схожі на поросячі, кілька підборідь, у яких ховався маленький дратівливий рот, що нагадувало Пітеру кільця на воді, якщо кинути туди камінь. Але найбільше їх обох вражало, що замість глибокого громового басу, якого можна було очікували від такої солідної постаті й широких грудей, капітан Сурліс говорив високим тоненьким голоском, туркотів, як голуб. І що більше капітан лютився, — а коли він був у морі, лютило його майже все, — то вищим і мелодійнішим ставав його голос. Він ніколи не з’являвся на містку чи на палубі без свого фетрового капелюха гірчичного кольору, а в погану чи дощову погоду одягав не непромокальний костюм і зюйдвестку,[8] як решта команди, а макінтош тілесного кольору. Він бував у гарному гуморі й час від часу приходив обідати з усіма, коли «Графиня» пропливала десь біля суші, заходила в річку чи запливала в оточені сушею затоки.
Абсолютною його протилежністю був містер Стрейчен, перший помічник, високий рудий молодик із вузькими блакитними очима та низьким чолом. За словами Дженні, він був не надто кмітливий, однак любив море і сприймав усе, що ставалося на морі чи було пов’язане з ним, як велику чи малу пригоду.
Природно, це спричиняло конфлікти між ним та капітаном, і, кажучи правду, ці двоє не надто добре ладнали. Але оскільки в будь-яких питаннях, що стосувалися моря, капітан Сурліс практично усе керування передавав містерові Стрейчену, це не мало великого значення.
Невдовзі Пітер зрозумів, що містер Стрейчен, окрім своєї професії, має в житті ще два зацікавлення. Одне з них — захоплення фехтуванням. Він сумлінно відвідував клуб фехтувальників, коли був на березі і в Ґлазґо, і в Лондоні. А друге — пристрасть до розповідей і не завжди достовірних анекдотів з примовкою «вірите чи ні» про дивовижні пригоди, що сталися з ним на морі та в різноманітних чужоземних портах.
Коли ж слухач виражав здивування чи навіть ввічливий сумнів, що таке могло трапитися, містер Стрейчен представляв свій «доказ» цього випадку, наприклад, спалений сірник, маленьку гальку, шматок паперу й говорив: «…і сей шмат паперу мав я, коли то всьо то зі мноу било».
Він завжди збирав усіляке сміття та рештки, щоб використати їх для цієї мети, і дещо засмутився, коли кок Мелі одразу ж послухав наказу капітана Сурліса й викинув мишей та щурів, яких зловили Пітер та Дженні, за борт, бо Містеру Стрейчену здавалося, що трупи гризунів були б незаперечними свідченнями для історії про двох котів, котрі проникли на корабель і, коли їх знайшли, таким чином заплатили за проїзд.
Пітера заворожували фехтувальні тренування містера Стрейчена протягом подорожі. Він полюбляв слухати історії про лицарів і роздивлятися картинки битв на мечах. Ці тренування відбувалися в формі атак на манекен, якого містер Бокз, корабельний столяр, змайстрував для містера Стрейчена, і той за гарної погоди виставляв його біля вантажного люка і протинав шпагою.
Усі на борту «Графині Ґрінок» називали цей манекен Старим Сурлісом, бо навмисно чи ні, столяр якимось чином зробив його помітно схожим на огрядного капітана і фігурою, і обличчям. Старий Сурліс мав дерев’яну руку, обмотану полотном з потужною пружиною у зап’ястку, до якої була під’єднана шпага з трьома гострими, як голки, кінцями. Коли містер Стрейчен нападав на нього, манекен хитався і було схоже, немов Старий Сурліс енергійно захищається.
Тож, коли містер Стрейчен був не на чергуванні, він стояв на вкритому полотном люкові, голий по пояс зі шпагою у руці, кричав «Гах!» та «Гех!» на Старого Сурліса, що тупо стовбичив перед ним, — «Хош ше, хош? Тоді на ті, на, на!», — він стрибав і колов
