Домбі і син - Чарльз Діккенс

На обережний її дзвінок вийшла білолиця, стражденного вигляду жінка із зведеними вгору бровами та похиленою набік головою і, вклонившись їй, повела її через сад до будинку.

— Як сьогодні почувається ваша підопічна, няню? — спиталася Гаррієт.

— Боюся, що погано, міс. О, як вона мені часом нагадує дядькову Бетсі Джейн, — відповіла білолиця в якомусь стражденному захваті.

— Чим саме? — спитала Гаррієт.

— Та всім, міс, — відповіла та. — Різниця тільки в тім, що ця доросла, а Бетсі Джейн, як вмирала, ще зовсім дитина була.

— Ви ж казали, вона одужала, — делікатно перечила Гаррієт, — що тим більше дає нам право надіятись, місіс Уїкем.

— Ах, міс, надія — гарна річ для того, хто має силу надіятись, — похитала головою місіс Уїкем. — Я особисто не маю, але не нарікаю на це. Просто заздрю щасливчикам, що її мають!

— Намагайтесь не зневірятися, — мовила Гаррієт.

— Спасибі за пораду, міс, — похмуро озвалася місіс Уїкем. — Якби я й мала таке бажання, то в цій глушині — вибачте за відвертість — воно б вивітрилось за двадцять чотири години. Та в мене його нема. Анітрошечки. Коли в мене й була яка крихта життєрадісності, то й ту відібрали в Брайтоні, кілька років тому, і, здається, мені з тим тільки краще.

І справді — то була та сама місіс Уїкем, яка заступила місіс Річардс, мамку маленького Поля, і яка вважала своїм здобутком вищезгадану втрату, що її зазнала під дахом люб’язної місіс Піпчін. Чудова, глибоко поміркована й освячена довголітнім досвідом система, згідно з якою на вихователів юнацтва, охоронців моралі, кураторок, менторів, сестер-жалібниць і тому подібне обирають найпохмурішу, найнуднішу людність, яку тільки можна знайти, забезпечила місіс Уїкем вельми пристойну роботу сиділки, а її вельми серйозній вдачі — гаряче схвалення захоплених і численних знайомих.

Місіс Уїкем, з її зведеними бровами й схиленою набік головою, присвічуючи, провела Гаррієт нагору, до чистенького, чепурного покою, а звідти — у ще одну, ледь освітлену кімнату, де стояло ліжко. В першій кімнаті сиділа жінка й бездумно дивилася крізь одчинене вікно у вечірню темряву. В другій, на ліжку, лежала тінь тієї, що одної зимової ночі так виклично змагалася з дощем і вітром, — впізнати її можна було хіба що з довгого чорного волосся, яке видавалось ще чорнішим проти безкровного обличчя й білизни постелі.

Ох, ця сила в очах і немічність плоті! Очі, що так жваво й жадібно метнулися до дверей, коли ввійшла Гаррієт, і безсила голова, неспроможна підвестися, що так повільно поверталася на подушці…

— Алісо! — лагідно озвалася гостя. — Я не запізнилася сьогодні?

— Мені завжди здається, що ви запізнюєтесь, хоч завжди приходите рано.

Гаррієт присіла біля ліжка й погладила виснажену руку.

— Вам краще?

Місіс Уїкем, що наче невтішна мара стояла в ногах недужої, рішуче замотала головою на знак протесту.

— Це не має значення, — ледве помітно всміхнулася Аліса. — Краще чи гірше — один день різниці не робить… а може, й того менше.

Місіс Уїкем, як людина серйозна, схвалила цю відповідь охканням, потицькала рукою по ковдрі, ніби мацаючи ноги хворої, чи вже не задубіли, і заходилась дзенькати пляшечками на столі, немов кажучи: «Поки ми ще тут, будемо заживати мікстуру».

— Так, — прошептала Аліса, звертаючись до своєї гості, — безпутство, гризоти сумління, блукання по світі, злидні, негоди, бурі в мені і наді мною — все це вкоротило мені життя. Я довго не потягну.

Вона взяла руку, що лежала на її руці, й притиснула до свого обличчя.

— Іноді лежу й думаю, що хотіла б іще пожити, щоб встигнути довести вам свою вдячність. Та це слабкість, і хутко минає. Для вас краще так, як є. І для мене краще.

Зовсім по-іншому тримала вона цю руку тоді, біля каміна, холодного зимового вечора! Дивися, несамовита погордо, дивися, безоглядна войовничість! Ось твій кінець.

Місіс Уїкем, доволі поподзвенівши слоїками, знайшла нарешті потрібну мікстуру. Місіс Уїкем суворо дивилася, як хвора п’є ліки, і, міцно закопиливши губи, та й брови, теж похитувала головою, показуючи, що жодні тортури не змусять її визнати, що це — безнадійна справа. Потім місіс Уїкем побризкала кімнату якоюсь пахучою рідиною, — немов гробокоп, що посипає попелом попіл, прахом прах — вона-бо була жінка серйозна, — й подалася наниз скуштувати печеного м’яса з чиїхось поминок.

— Коли це було, — спитала Аліса, — що я приходила до вас розповісти про те, що зробила, а вам сказали, що вже запізно за ними їхати?

— Рік з чимось.

— Рік з чимось, — повторила Аліса, пильно дивлячись на неї. — І стільки місяців минуло відтоді, як ви привезли мене сюди!

— Так, — відповіла Гаррієт.

— Привезли, перемігши мене добром та лагідністю. Мене! — гукнула Аліса, і втулила в ту руку скривлене обличчя. — І своєю жіночістю, словами жінки і вчинками янгола зробили з мене людину!

Схилившись над ліжком, Гаррієт старалася заспокоїти її. За якийсь час Аліса, все ще тримаючи її руку при обличчі, попросила покликати матір.

Гаррієт кілька разів гукнула стару, але та, задивлена у темряву за відчиненим вікном, не чула. Тільки коли Гаррієт підійшла й торкнула її, стара рушилася з місця.

— Мамо, — мовила Аліса, знову беручи Гаррієт за руку і з любов’ю дивлячись на неї своїми блискучими очима, — старій же тільки кивнула пальцем, — розкажіть їй те, що знаєте.

— Зараз, моя люба?

— Так, мамо, — тихо й урочисто відповіла Аліса, — зараз.

Стара, що, здавалося, нетямилась від переживань, мук сумління чи горя, підшкандибала до ліжка з протилежного боку, вклякнула і, тулячи зморщене обличчя до ковдри, а простягнену руку — до доччиного плеча, почала:

— Моя красунечка…

О боже, що то за зойк був, яким вона урвала мову, вдивляючись у жалюгідну постать на