Домбі і син - Чарльз Діккенс
Старий майстер корабельних інструментів більш непритомний і затуманений, ніж завжди, й бере і шлюб, і від’їзд дуже вже близько до серця. Але його неабияк втішає присутність старого побратима, Неда Катла, тож сідає він до столу з вдячним, вдоволеним обличчям.
— Мій хлопець вижив і стоїть на твердому грунті, — каже Сол Джілс, потираючи собі руки. — Чому ж мені не бути щасливим і задоволеним?
Капітан, що ще не сідав до столу, а тинявся чогось по кімнаті, спиняється раптом, якось нерішуче дивиться на містера Джілса й каже:
— Соле! Там унизу лежить остання пляшка старої мадери. Чи не витягнути її сьогодні та випити за здоров’я Уол-ра й його дружини?
Інструментальний майстер значущо поглядає на капітана, засовує руку в нагрудну кишеню свого фрака, видобуває звідти записну книжчину, а з неї — конверт.
— Містерові Домбі, — каже старий. — Од Уолтера. Надіслати за три тижні. Я прочитаю.
«Сер, я одружився з вашою дочкою. Вона разом зі мною поїхала у далеку путь. Бути їй відданим — значить не претендувати ні на неї, ні на вас, а бог знає, що я їй відданий. Чому я, хоч кохав її над усе, не вагаючись з’єднав її життя з моїм, повним непевності і небезпек, — про те я говорити не буду. Ви самі знаєте чому, і ви їй батько. Не дорікайте їй. Вона ніколи вам не дорікала. Я не думаю і не маю надії, що ви будь-коли пробачите мені. На це я найменше в світі розраховую. Але якщо настане така хвилина, коли вам буде спокійніше від думки, що біля Флоренс є хтось, хто поставив собі за мету стерти з її пам’яті минуле горе, то — врочисто запевнюю вас — в цю хвилину можете бути цілком спокійні».
Соломон обережно кладе листа назад у книжчину, а книжчину — назад у кишеню.
— Останньої пляшки старої мадери, Неде, — задумано каже він, — ми поки що розпивати не будемо. Поки що ні.
— Поки що ні! — погоджується капітан. — Ні Поки що ні!
Сюзанна з містером Тутсом такої ж думки. По короткій мовчанці всі сідають вечеряти й п’ють за молодих, тільки інше вино, а остання пляшка старої мадери так і лежить незаймана в поросі та павутинні.
Минає кілька днів, і показний корабель пливе у відкритому морі, і ходовий вітер надимає його білі вітрила.
На палубі — Флоренс. Навіть в очах найгрубішого матроса це втілення краси, лагідності та безборонності — того, що скрашає мандрівне їхнє життя й повинно принести щастя в цій мандрівці. Ніч. Вона і Уолтер сидять удвох та дивляться на величну смугу світла, що простяглася між ними й місяцем.
Вона бачить її невиразно, бо на очі їй набігають сльози. Тоді вона кладе голову йому на груди і, повиваючи руками його шию, каже: «Ох, Уолтере, коханий мій! Я така щаслива».
Чоловік пригортає її до серця, і вони сидять тихо-тихо, а показний корабель спокійно пливе вперед.
— Коли я слухаю море й дивлюся на нього, мені так багато згадується, — каже Флоренс. — І думається…
— Про Поля, серце. Я знаю.
Про Поля й про Уолтера. Хвилі, у своєму безугавному мурмотанні, шепочуть Флоренс про любов… любов вічну й безмежну, не зв’язану ні межами цього світу, ні рамками часу, любов, що сягає за море, за небо і тягнеться ген туди — до далеких, незримих країв.
Розділ п’ятдесят восьмийЯК МИНУВ РІК
Цілий рік припливало й одпливало море. Цілий рік здіймались і стихали вітри, насувались і чезнули хмари, у негоду й годину провадив свою безугавну роботу Час. Цілий рік долі й недолі людські простували рокованими їм шляхами. Цілий рік славетна фірма Домбі змагалася за своє існування, змагалася з прикрими несподіванками, непевними чутками, невдалим заповзяттям, несприятливим часом, а найбільше — із засліпленням свого власника, що не згоджувався ні на волосинку звужувати операції й не хотів навіть слухати, що корабель, якого він наражає на такий шторм, не досить міцний і не витримає.
Рік минув, і велика фірма впала.
Одного літнього дня — без кількох днів рік по скромному вінчанні у Сіті, — на біржі всі гули і шепталися про велике банкрутство. Одна холодна, гордовита, добре знана людина була там відсутня. Наступного дня вже скрізь гомоніли, що «Домбі й Син» припинив виплати, а ввечері це прізвище очолило черговий список банкрутів.
Отепер світ і справді був страшенно заклопотаний і мав про що говорити. То був простодушно-довірливий, ні за що покривджений світ. То був світ, де ніхто ніколи не банкрутував. Серед визначних осіб у ньому не було нікого, хто безоглядно менджував би релігією, патріотизмом, доброчесністю, честю. У тім світі не було якоїсь поважної суми дутих векселів, на які дехто жив би, розкошуючи, та обіцяв би золоті гори, не даючи нічого. Там ніде і ні в чому не було нестачі — хіба що в грошах. Отже, світ той справді був обурений, а надто, як бачилось, ті його представники, кого в іншім — гіршім — світі самих уважали б за збанкрутілих гендлярів масками та прикиданням.
У Перча-посильного, цієї іграшки в руках обставин, з’явився ще один привід для гультяйства. Йому, видима річ, так уже судилося — завжди прокидатися знаменитістю. Щойно, сказати б, учора повернувся він до тихого родинного життя, переживши час слави, зв’язаної з таємною втечею та дальшими подіями, а сьогодні через оте банкрутство він — особа ще видатніша. Досить було містеру Перчу зіслизнути зі свого сідала в приймальні, звідки він спостерігав за новими обличчями — рахівників та інших, що дуже швидко заступили чи не всіх старих клерків, — і вийти на подвір’я або, щонайдалі, — до харчевні «Під Королівським Гербом», як його засипали силою запитань, серед яких майже завжди фігурувало одне, вельми цікаве: що він питиме!