Домбі і син - Чарльз Діккенс

— Але коли одного дня до мене дійшло, Неде, — то було на Барбадосі, де я опинився вдруге, — що мій хлопець пливе на торговому судні, яке вертається з Китаю до Англії, я, Неде, тут же сів на наступний корабель і поїхав додому, — приїхав сьогодні ж і переконався, що все це, хвалити бога, правда! — побожним тоном закінчив старий.

Капітан з великою поштивістю схилив голову, тоді перебіг очима по всіх, почавши з містера Тутса й кінчаючи інструментальним майстром, і урочисто прорік:

— Соле Джілсе! Зауваження, що я його зараз зроблю, начисто зірве всі ваші вітрила й ліктроси і вмить покладе вас набік. Жоден з отих листів не потрапив до Едварда Катла. Жодного з отих листів, — повторив капітан, щоб надати своїм словам більшої ваги та врочистості, — не доставлено Едвардові Катлу, морякові в Англії, що вільно живе собі вдома й погожої години не дармує.

— Таж я власноручно здавав їх на пошту! І власноручно адресував: «Бриг-майдан, номер дев’ять»! — вигукнув старий Сол.

Капітанове обличчя геть пополотніло і знову спалах нуло.

— Який «Бриг-майдан, номер дев’ять»? Ви цим що хочете сказати, старий друже? — спитав капітан.

— Як що хочу сказати? Це ж ваша адреса, — відповів старий. — Місіс… як її там? Я скоро й власне ім’я забу ду… та я завжди від часу відстаю… ви ж знаєте., а тут ще ці хвилювання. Місіс.

— Соле Джілсе! — мовив капітан таким тоном, ніби збирався висловити щось цілком неймовірне. — Чи не ім’я місіс Мак-Стінджер намагаєтесь ви пригадати?

— Авжеж! — гукнув інструментальний майстер. — Точно, Неде. Місіс Мак-Стінджер!

Очі капітана Катла розкрилися на всю можливу ширину, а всі гулі на обличчі потужно заблищали. Він голосно, протяжно і вельми сумовито свиснув і так і стояв, дивлячись на всіх, у стані цілковитого заніміння.

— Повторіть-но ще раз, Соле Джілсе, будьте ласкаві, — нарешті озвався капітан.

— Всі ці листи, — відповів дядько Сол, постукуючи вказівним пальцем по долоні лівої руки з чіткістю та регулярністю, що зробила би честь і непомильному хронометрові в його кишені, — всі ці листи я власноручно здавав на пошту і власноручно адресував капітанові Катлу, помешкання місіс Мак-Стінджер, Бриг-майдан, номер дев’ять, Лондон.

Капітан зняв з гачка свій лискучий капелюх, зазирнув у нього, наклав собі на голову й сів.

— Річ у тім, друзі мої, — мовив капітан, збентежено розглядаючись довкола, — що я відрізав причал і втік звідти.

— І ніхто не знав, куди? — підхопив Уолтер.

— Господь з тобою, Уолтере, — похитав головою капітан, — та вона ніколи б не дозволила мені перебратися сюди. Лишалося тільки врізати причал й тікати. Щастя твоє, Уолтере, що ти бачив її у штиль. Але як побачиш її, коли розбушується… занотуй.

— Завдала б я їй гарту! — лагідно зауважила міс Ніппер.

— Думаєте, завдали б, голубочко? — з ноткою захоплення повторив капітан. — Ну що ж, слава вам! Але я волів би зустрітися з найхижішим звіром. Я й скриню свою добув звідти тільки завдяки одному приятелеві, що йому рівні нема. Надаремно було їй листи писати. За цих обставин вона жодного не прийняла би, — мовив капітан. — Ох, і скрутно довелося бідному листоноші!

— Тепер усім нам, зокрема, вам і дядькові Солеві, ясно, що за всі наші хвилювання можемо подякувати місіс Мак-Стінджер, — сказав Уолтер.

Заслуги місіс Мак-Стінджер у данім випадку були такі безсумнівні, що капітан не став заперечувати; проте, відчуваючи сором (дарма що ніхто не натякав на те, а Уолтер, пам’ятаючи останню розмову з капітаном на цю тему, вмисне її уникнув), він хвилин із п’ять — надзвичайно довгий час, як на нього, — сидів похмурий, та потім сонце його обличчя сяйнуло знову на всіх своїм сліпучим промінням, і він почав по кілька разів тиснути всім руки.

Досить рано — але не раніш, як дядько Сол і Уолтер доволі докладно розпитали один одного про всі їхні мандрівні пригоди — товариство, за винятком Уолтера, залишило кімнату Флоренс й перебралося до вітальні. Незабаром до них прилучився й Уолтер, який повідомив, що Флоренс стало трохи журно, тяжко на серці, і вона лягла спати. Хоч голоси їх тут, унизу, і не могли потурбувати дівчини, однак усі перейшли на шепіт, і кожен на свій кшталт висловлював симпатії до гарненької Уолтерової нареченої та доводив до відома дядька Сола різні зв’язані з нею події; і містера Тутса вельми розчулила делікатність, з якою Уолтер згадував про нього та про важливі, зроблені ним послуги, що давали йому право бути необхідним членом їхнього товариства.

— Ми ж побачимось ще завтра ранком, містере Тутсе? — сказав Уолтер, прощаючись із ним коло дверей.

— Я неодмінно буду, лейтенанте Уолтере, — відповів той, палко стискуючи йому руку.

— Це наш з вами останній вечір перед довгою розлукою, може, й узагалі останній, — сказав Уолтер. — Таке благородне серце, як ваше, мабуть, не може не відчувати прихильності іншого серця. Ви ж знаєте, сподіваюся, який я вам вдячний?

— Уолтерсе, — відповів розчулений містер Тутс, — я хочу тішитися думкою, що у вас є підстави для цього.

— Для Флоренс це останній вечір, коли вона носить своє власне прізвище, і я пообіцяв їй це було тоді, як ви всі залишали нас самих, — пообіцяв переказати вам, що вона любить вас.

Містер Тутс сперся рукою на одвірок, а головою на руку.

— Що вона любить вас, — повторив Уолтер, — і знає, що ніколи не матиме друга, кращого за вас. Що ніколи не зможе забути тої щирої дбайливості, з якою ви повсякчас ставились до неї. Що молитиметься за вас сьогодні і сподівається, що ви будете згадувати за неї, коли її тут не буде. Чи маю я переказати їй щось од вас?

— Перекажіть їй, Уолтере, — дуже нерозбірливо промовив містер Тутс, — що я згадуватиму за неї щодня і завжди буду щасливий від думки, що вона є коханою дружиною коханого чоловіка. Перекажіть, прошу, що я певен: цей чоловік її вартий… навіть її! — і що я радію з її вибору.

Кінець промови містер Тутс