Домбі і син - Чарльз Діккенс

Голуб’ятка дивляться на таблицю в стіні — пам’ятку по якомусь небіжчикові. Вони стоять далеченько від місіс Міф, але місіс Міф краєчком ока бачить, як вона тулиться до його ліктя і як його голова хилиться до неї. «Гаразд, гаразд, — каже місіс Міф, — вам і не таке можна, бо парочка з вас — те, що треба!»

У зауваженні місіс Міф немає нічого особистого. Вона просто оцінює товар. Молодята цікавлять її навряд чи більше, як труни. Ця стара леді така сухоребра, пряма і жорстка, як церковна лава, і почуття в ній знайдете не більше, ніж у дошці. Натомість містер Саундс, чоловік тілистий, із кармазиновими вилогами в лівреї, зовсім іншої вдачі. Стоячи на сходах і дивлячись услід молодій парі, він каже місіс Міф, що в дами гарна постава, правда ж, і, скільки можна було бачити (бо дама виходила з похиленою головою), напрочуд гарне обличчя. «Взагалі, місіс Міф, — задоволено резюмує містер Саундс, — вона, сказати б, як повна рожа».

Що місіс Міф підтверджує благеньким кивком свого висмоктаного капелюшка, але аж ніяк не схвалює, і клянеться в душі, що не віддалася б за містера Саундса ні за які гроші, хай навіть він і церковний сторож.

А про що ж розмовляють молоді люди, вийшовши з церкви та прямуючи до воріт?

— Дякую, любий Уолтере. Тепер я можу їхати спокійно.

— Коли повернемося, Флоренс, то знову прийдемо на його могилку.

Флоренс зводить на миле обличчя очі, такі ясні від сліз, і ще щільніше тулиться до його ліктя.

— Ще зовсім рано, Уолтере, вулиці майже порожні Пройдімося трішки.

— Втомишся, моє серденько.

— О, ні. Це я тоді стомилася, коли ми вперше ходили вдвох, а сьогодні так не буде.

І Флоренс та Уолтер, що не дуже змінилися відтоді, — вона така ж проста та щира, він — такий же щирий і повний надій, а тепер ще й гордий з неї, — разом ідуть вулицями міста у день їхнього вінчання.

Навіть тоді, давним-давно, під час тої першої спільної прогулянки, не почували вони себе такими далекими від навколишнього світу, як сьогодні. Навіть тоді земля під їхніми дитячими ногами не була така зачарована, як тепер. Своє довір’я та любов дитина може віддавати кому й де завгодно, але жіноче серце Флоренс, з його неподільним скарбом, могло відкритися лише раз, а зневажене чи зраджене могло тільки зів’янути й умерти.

Вони вибирають найтихіші вулиці і здалека оминають ту, де міститься її колишній дім. Стоїть чудовий, теплий літній ранок, і сонце ще ясно світить над їхніми головами, поки вони не поринуть у мряку, що поволі огортає Сіті. В крамницях вже виставлено всі їхні багатства: самоцвіти, золото й срібло вилискують проти сонця у вітринах ювелірів, а великі будинки, під якими вони проходять, кидають на них свою величну тінь. Але і крізь тінь, і крізь світло вони крокують разом, повні любові, не помічаючи нічого довкола, не думаючи ні про які багатства чи домівки, крім тих, що їх знайшли одне в одному.

Вулиці поволі вужчають, темнішають; сонце тепер то жовте, то червоне, — можна бачити тільки крізь мряку і тільки на розі, або на майданчику з одним-єдиним деревом, чи однією з незліченних церков, або на брукованому під’їзді до чиїхось сходів, чи на кладовищі з кількома зчорнілими нагробками та гробницями. Повна довіри й любові, спираючись на його руку, крокує Флоренс крізь усі ті тіняві вулиці, закутки і сутки, щоб стати йому дружиною.

Серце її починає калатати швидше, коли Уолтер каже, що до їхньої церкви вже близько. Вони проходять повз кілька великих складів — біля їхніх брам стоять фургони і метушаться люди, заступаючи дорогу, але Флоренс їх не бачить і не чує. І от наступає тиша, день мерхне, і вона, тремтячи, стоїть у церкві, де якось дивно тхне льохом.

Дідок у витертому костюмі, що відає розчарованим дзвоном, чекає на паперті простоволосий, — капелюха він поклав у купіль, бо він тут паламар і почувається як удома. Він запроваджує їх до старої, темної, припалої порохом і оббитої деревом ризниці, схожої на буфет, який ставлять у кутку і з якого вийнято полиці; поточені червою реєстраційні книги відгонять звітрілою табакою, від чого повно сліз. Заводіяка тут же починає чхати.

Якою ж молодою та вродливою видається наречена в цій ветхій, запорошеній споруді, де під стать їй один лише її чоловік! Там же присутній ще й старий, порохнявий причетник, який у проході навпроти, по той бік оборонного частоколу тримає щось схоже на крамничку перестарілих новин. Там же присутня стара порохнява доглядачка платних лав, яка не тримає нічого, — просто тримається і вважає, що і з цим має досить роботи. Там же присутній і старий, порохнявий сторож (це той самий сторож і та сама доглядачка, що бігали минулої неділі за містером Тутсом), який вчащає до одного Святого братства, якому по сусідству належить садиба з таким малюванням на вікні, якого людське око ще не бачило. Там же стирчать запорошені дерев’яні карнизи та виступи над вівтарем, на хорах, на стінах і над написом про те, що вчинив голова й покровителі Святого братства року тисяча шістсот дев’яносто четвертого. Там же, над кафедрою й аналоєм, висять старі порохняві резонатори, наче важкі віка, призначені для придушення священиків, якщо вони проповідуватимуть єресь. Взагалі там найрізноманітніші умови для збирання всякого пороху, — за винятком церковного цвинтаря, де можливості для цього дуже обмежені.

У церкву вступають капітан Катл, дядько Сол і містер Тутс; священик у ризниці накладає на себе стихар, а причетник ходить круг нього, здмухуючи зі стихаря порох; молодий з молодою стають перед вівтарем. У молодої немає дружок, — хіба що Сюзанна Ніппер, і кращого батька, — лише капітан Катл. Якийсь чоловік на милиці, з синім лантухом у руках і зогнилим яблуком у зубах, зазирає до церкви, але, не вздрівши нічого цікавого, шкандибає геть, лунко цокаючи своєю дерев’янкою.

На Флоренс, коли вона, боязко схиливши голову, стоїть навколішках біля вівтаря, не падає жодний благословенний