Домбі і син - Чарльз Діккенс

— А ти сама, люба моя? Хіба ж ти сама нічого не варта?

— Нічого, Уолтере. Я всього лиш твоя дружина. — Легка рука оповила його шию, а голос бринів щораз ближче… зовсім близенько — Тепер усе, що моє, — твоє. Всі надії мої — це ти. Все, що дороге мені,— це ти.

Ох, недаремно ж цього вечора містер Тутс покидав маленьке товариство: двічі, щоб звірити свого годинника з дзигарем на Королівській біржі, раз, щоб збігати на побачення з одним банкіром, про яке ледь не забув, і ще раз — щоб прогулятися до Олдгейтської помпи та назад.

Та ще до того як він вирушив на ці екскурсії, — власне, ще перед його приходом і перед тим, як принесено свічки, Уолтер сказав:

— Флоренс, кохана, наш корабель вже майже скінчили вантажити, і, можливо, якраз у день нашого шлюбу він рушить униз, по ріці. Чи не поїхати нам того ж таки ранку до Кента, і десь за тиждень сісти на нього в Грейвсенді?

— Як хочеш, Уолтере. Я скрізь буду щаслива. Тільки…

— Що, життя моє?

— Весілля, сам знаєш, у нас, як такого, не буде, то й одягнені будем звичайно, як усі. Якщо ми від’їжджатимем того ж таки дня, то ти… ти не проведеш мене в одне місце, Уолтере… раненько, перед вінчанням?

Уолтер, схоже, зрозумів її одразу, — як і слід було чекати від того, хто так щиро кохає і кого кохають так щиро, — та ствердив свою згоду поцілунком, коли не двома чи трьома, а то й більше, так що цього поважного, тихого вечора Флоренс почувалася дуже щасливою.

Потім у спокійній, тихій кімнаті з’явилася Сюзанна Ніппер зі свічками, а невдовзі ще й чай, і капітан, і, нарешті, непосидющий містер Тутс, що, як згадувалося вище, неодноразово пускався у мандри і провів доволі-таки неспокійний вечір. Що, однак, розбігалося з його звичками, бо звичайно містер Тутс чудово давав собі раду, граючи з капітаном у крібідж під керівництвом і наставництвом міс Ніппер, і розважаючи душу підрахунками, необхідними у грі, яка виявилася вельми ефективним засобом для цілковитого збивання його з пантелику.

Обличчя капітана в такі вечори являло собою найцікавіший зразок послідовних змін якнайрізноманітніших виразів. Природжена делікатність і лицарські почуття до Флоренс підказували йому, що вияви бурхливої радості або галасливого задоволення тепер недоречні. З іншого ж боку, живучі спогади про «Чарівну Піг» постійно рвалися назовні й приводили капітана до певних безславних і непоправних вихваток. Іншим разом, замилувавшись Флоренс та Уолтером, — і справді дуже вдало дібраними молодятами, що, повні любові, юності й привабливості, сиділи осторонь, — він настільки підпадав їхнім чарам, що кидав карти й дивився на них, променіючи та поплескуючи по голові хустинкою, аж поки несподівана втеча містера Тутса приводила його до пам’яті й до думки, що він ненароком додав горя і так безталанному джентльменові. Гадка ця вкидала капітана в глибоку тугу аж до повернення містера Тутса, коли він знову брався до карт та покивуванням голови, ввічливими помахами гачка і поглядами у бік міс Ніппер давав на розум, що більше так робити не буде. Після цього він впадав у стан, мабуть, найпромовистіший з усіх, бо, намагаючись прибрати вигляд цілком безсторонній, лупав очима по кімнаті, і на виду йому малювались геть усі його вирази водночас, змагаючись між собою. Врешті перемагав один — радісного захоплення молодятами, і, перемігши, неприкрито панував на його обличчі, поки містер Тутс знову не зривався з місця, а капітан сидів, наче покаянний грішник, чекаючи, аж той повернеться, і час од часу наказував собі, тихенько й докірливо: «Тримайся!» — або ж бурмотів щось, шпетячи «Едварда Катла, мій хлопче» за брак обачності, наявний у його поведінці.

Проте одному з найсуворіших випробувань, що судилися йому, містер Тутс піддав себе власним заходом. З наближенням неділі, що мала стати свідком останніх заповідей у церкві, про які говорив капітан Катл, містер Тутс ось як описав Сюзанні Ніппер свої почуття.

— Сюзанно, — сказав він, — мене щось тягне туди. Слова, що назавжди відітнуть мене від міс Домбі, вдарять мені у вуха, як подзвін, знаєте, але, слово честі, я чую, що повинен почути їх. Отже, чи не погодились би ви, — спитав містер Тутс, — супроводити завтра мене до тієї священної споруди?

Міс Ніппер висловила готовність піти з ним, якщо це хоч трохи втішить містера Тутса, але загалом радила відмовитись від такого наміру.

— Сюзанно, — дуже піднесено відповів містер Тутс, — я обожнював міс Домбі ще тоді, як бакенбардів моїх не помічав ніхто, опріч мене самого. Ще носячи кайдани Блімберської неволі, я вже обожнював міс Домбі. Ще тоді, коли за законом мене довше не можна було відчужувати від моїх маєтків, і… і я, відповідно, вступив у володіння ними — ще тоді я обожнював міс Домбі. Заповіді, за якими її буде присуджено лейтенантові Уолтерсу, а мене… а мене, знаєте, на муки, — сказав містер Тутс, повагавшись у пошуках сильнішого виразу, — можуть бути… будуть чимсь дуже страшним, але я чую, що хочу почути їх. Я хочу знати, що грунт піді мною запався, і що мені нічого плекати надію і ніде… і ніде ногу поставити.

Сюзанні Ніппер залишалося тільки поспівчувати безталанному містерові Тутсу і, виходячи з цих міркувань, погодитись супроводити його, що вона назавтра й зробила.

Церква, яку Уолтер обрав для заповідей, була стара, поцвіла споруда на майдані, затиснутім у лабіринті завулків і дворів, оточена маленьким кладовищем, і сама, здавалось, похована в склепі із суміжних будинків, вимощенім лункою бруківкою. Церква була простора, темна й убога, заставлена високими дубовими лавками, де по неділях губилося з десяток парафіян, в порожняві над ними лунав сонний голос священика, а орган гуркотів та лементував так, ніби церкву сіпало з болю, бо бракувало вірних, щоб зогріти та просушити її. Нудитись, проте, їй не доводилось, бо ж довкола був цілий гурт інших церков: місто було всіяне шпилями, як річкова гавань — щоглами. Полічити їх, з