Домбі і син - Чарльз Діккенс

Очі ті вже ніколи не глянули в інший бік. Вона поклала руку на груди, прошептала святе ім’я того, про кого їй читали, і життя відійшло їй з обличчя, немов загасили світло.

На ліжку уже не було нічого — тільки руїна смертної оболонки, яку колись шмагали дощі, та чорне волосся, що майоріло колись на зимовому вітрі.

ВІДПЛАТА

Нові зміни зайшли у великім будинку на довгій похмурій вулиці, де минало колись самотнє дитинство Флоренс. Він і досі величний, цей будинок, і не боїться ні негоди, ні вітру, покрівля на нім без дірок, вікна цілі, стіни не завалилися, а проте це — руїна, і щурі тікають з нього.

Містер Тавлінсон і компанія спершу з недовір’ям ставляться до невиразних чуток, що доходять до них. Кухарка каже, що «кредит наш, дякувати богу, не так-то легко похитнути», а містер Тавлінсон чекає, що далі з’явиться звістка про банкрутство Англійського банку або про розпродаж королівських коштовностей з Тауера. Але далі з’являється урядовий «Вісник» і містер Перч. А містер Перч приводить з собою й місіс Перч, щоб обговорити це на кухні й приємно збути вечір.

Коли в цьому нема вже ніякого сумніву, містера Тавлін-сона найбільше хвилює те, що дефіцит фірми виявився солідним — не менш як сто тисяч фунтів. Містер Перч не думає, щоб сто тисяч фунтів покрили всі витрати. Жінки, під проводом місіс Перч і кухарки, раз у раз повторюють: «Сто ти-сяч фун-тів!» — і страшенно цим тішаться, немов обертати словами — те саме, що й обертати грішми; а покоївка, яка закидає оком на містера Тавлінсона, хотіла б мати бодай соту частину цієї суми, щоб принести в дар своєму обранцю. Містер Тавлінсон, якому ще досі в пам’ятку старі кривди, висловлює гадку, що іноземець навряд чи знатиме, що йому робити з такими грошима, хіба потринькає на свої бакенбарди, і цей гіркий сарказм примушує покоїйку вийти з сльозами на очах.

Та вона відсутня недовго — кухарка, що славиться винятковою добродушністю, каже, що, хай там як, тепер усім треба триматися гурту, Тавлінсоне, бо ніхто не знає, чи не доведеться їм скоро розлучатися. Вони в тому домі (каже кухарка) пережили й похорон, і весілля, ^ втечу, тож хай ніхто не скаже, що вони не змогли порозумітися в такий час, як зараз. Це зворушливе звертання надзвичайно розчулює місіс Перч, і вона публічно засвідчує, що кухарка — янгол. Містер Тавлінсон, відповідаючи кухарці, запевнює, що він зовсім не збирається бути перепоною для того благородного почуття, яке сам був би радий між них бачити, іде шукати покоївку і, повернувшись незабаром, під руку з цією молодою леді, повідомляє кухонне товариство, що чужоземець — це всього лише жарт, що вони з Анною поклали оце з’єднати свої життя у долі й недолі та закласти на Оксфордському ринку торгівлю городиною, цілющими травами та п’явками, в чому просять ласкаво їх підтримати. Це повідомлення приймають з шумною радістю, і місіс Перч, прозираючи душею в майбутнє, урочисто шепоче куховарці: «Дівчатка».

В цих нижчих сферах родинні нещастя без банкетів не обходяться. Отже, куховарка нашвидку готує до вечері одну-дві гарячі страви, а містер Тавлінсон компонує салат з омарів для того ж таки гостинного заходу. Навіть місіс Піпчін, схвильована подіями, дзвонить униз і переказує, щоб їй до вечері підігріли ті рештки фляків, які залишилися з обіду, і заразом прислали кварту глінтвейну, — вона-бо не дуже добре почувається.

На кухні говорять трохи про містера Домбі, але вельми мало. Здебільша гадають, чи давно знав він про те, що мало статися. Кухарка з хитромудрим виглядом каже: «Ой, дуже давно, я ладна заприсягтися». Містер Перч, на якого вона посилається, стверджує її думку. Дехто цікавий знати, що робитиме містер Домбі та чи візьметься якої посади. Містер Тавлінсон цього не думає, і натякає на один із тих ліпших притулків, для високородних. «Де в нього буде, знаєте, маленький садок, — жалісно каже кухарка, — і де він весною роститиме горошок». — «Саме так, — погоджується містер Тавлінсон, — і вступить до якогось братства або чогось подібного». — «Всі ми — брати», — зауважує місіс Перч в перерві між ковтками. «За виїмком сестер», — додає містер Перч. «Як низько падають вельможі!» — зазначає кухарка. «Гординя завжди паде; так було й так буде!», — вирікає покоївка.

Просто диво, як добре почувають вони себе, розважаючи отак, і з якою християнською однодушністю й покорою зносять спільне для всіх нещастя. Чудовий настрій порушує тільки дівчина в чорних панчохах, молодша прислужниця на кухні, що довгий час сидить з роззявленим ротом, звідки раптом вихоплюється питання: «А що, як нам не заплатять?» Товариство на мить втрачає дар мови, але кухарка, що приходить до тями перша, насідає на оту молодичку, питаючись, як сміє вона такими непристойними гадками ображати того, чий хліб їсть, і чи не думає вона собі, що той, у кого є хоч крихта честі за душею, міг би відібрати в бідних слуг їхній убогий гріш? «Бо, коли оце в тебе такі релігійні засади, Мері Дос, — із запалом каже кухарка — то я не знаю, до чого ти дійдеш».

Містер Тавлінсон теж не знає. Не знають і інші, і молодша прислужниця, що, видно, й сама цього добре не знає, ніяковіє й сидить, вкрита соромом, як габою.

Через кілька днів у домі починають з’являтися якісь чужі люди й призначати побачення один одному в їдальні, немовби вони там жили. Серед них, зокрема, джентльмен, що скидався на Мойсея або арабського муфтія, з масивним ланцюжком од годинника, висвистує у вітальні та, чекаючи на іншого джентльмена, що завжди має в кишені ручку з чорнильницею, питається в містера Тавлінсона (запросто звертаючись до нього «старий»), чи він не знає часом, скільки коштували оті червоні з золотом завіси, коли їх куповано. Візити до їдальні частішають з кожним днем, і в кожного джентльмена, здається, є в кишені ручка з чорнильницею і нагода ними скористатися. Нарешті шириться чутка, що все будуть продавати, і тоді з’являється ще більше джентльменів