Домбі і син - Чарльз Діккенс
Кухонна рада весь цей час засідає у повному складі і, не маючи іншої роботи, влаштовує воістину подвижницькі застілля. Нарешті якогось дня їх усіх до одного запрошують до кімнати місіс Піпчін, і прекрасна перуанка вдається до них з такими словами:
— Ваш хазяїн у скруті, — їдко каже вона. — Сподіваюся, вам це відомо?
Містер Тавлінсон, як головний уповноважений, засвідчує загальну обізнаність з цим фактом.
— І всі ви, я певна, потерпаєте за себе, каже місіс Піпчін, мотнувши до них головою.
— Не більше, ніж ви! — лунає пронизливий голос з задніх рядів.
— Це ваша думка, пані Нахабо? — гнівно питає місіс Піпчін, кидаючи лютий погляд поверх голів.
— Моя, пані Піпчін, — стверджує кухарка, виступаючи наперед. — Ну і що, прощу?
— А те, що можете забиратися звідси хоч зараз, — відповідає місіс Піпчін. — Чим швидше, тим краще, і сподіваюсь, що більше ніколи не побачу вашої пики.
З цими словами брава Піпчін витягає полотняний лантух, одлічує їй платню по сьогоднішній день й за місяць наперед і цупко тримає гроші, доки розписка за них не підписана як слід, до останньої крапки, і аж тоді віддає їх з неохотою. Ту ж таки процедуру місіс Піпчін повторює з кожним челядником, поки не розплачується з усіма.
— Тепер хто хоче, може йти куди завгодно, — каже місіс Піпчін, — а хто хоче — може лишитися тут ще на якийсь тиждень, за окрему платню. За винятком, звичайно, — додає запальна місіс Піпчін, — цієї паскуди кухарки, що має забратися зараз же.
— Авжеж! — каже кухарка. — І забереться! Бувайте здорові, місіс Піпчін! Дуже шкодую, що не можу сказати вам щось приємного про вашу премилу зовнішність.
— Геть звідси! — кричить місіс Піпчін і тупає ногою.
Кухарка випливає з кімнати з виглядом доброзичливої гідності, чим страшенно дратує місіс Піпчін, і невдовзі під сходами до неї приєднується й решта спільноти.
Містер Тавлінсон каже тоді, що насамперед він запропонував би трохи підживитися, а підживившись, — виклав би міркування, слушне, на його думку, для даної ситуації. Перекусивши і гаряче підтриманий в цій роботі, містер Тавлінсон заявляє, що кухарка відходить, і що коли ми не будем вірними одне одному, то і нам ніхто вірним не буде. Що всі вони прожили в цім домі немалий час і, як могли, старалися жити дружно. (Тут розчулена кухарка гукає: «Слухайте, слухайте!», — а місіс Перч, що знов тут присутня й наїлася до невпоїду, пускає сльозу). Отже, на його думку, загальне гасло тепер повинно бути «куди один, туди й усі!». Покоївка сильно вражена цими благородними словами і гаряче їх підтримує. Кухарка каже, що все це дуже правильно, тільки має надію, що робиться це не просто з симпатії до неї, а з почуття обов’язку. З почуття обов’язку, запевнює містер Тавлінсон, та й коли вже говорити відверто, то він не бачить особливого достоїнства в тому, щоб лишатись у домі, призначеному на розпродаж і таке інше. Покоївка цього певна і, на потвердження, розповідає, що не далі, як сьогодні, якийсь сторонній у повстяній кепці хотів поцілувати її на сходах. Тут містер Тавлінсон схоплюється зі стільця, щоб знайти й «порішити» винуватця, але його перехоплюють дами, благаючи заспокоїтись і подумати, чи не простіше та й мудріше було б негайно покинути оселю, де відбуваються такі непристойні речі. Місіс Перч, подаючи проблему в новому освітленні, доводить навіть, що сама делікатність стосовно містера Домбі, який зачинився в своїх кімнатах, настійливо вимагає від них негайного відходу. «Бо що ж повинен він почувати, — каже ця добросерда жінка, — здибавши котрогось із тих нещасних, ошуканих ним слуг, які досі думали, що він бозна-який багатій?» Ці міркування морального характеру так впливають на кухарку, що місіс Перч підтримує їх ще кількома благочестивими сентенціями, оригінальними й добірними. Стає ясно, що відходити треба всім нараз. Пакуються скрині, з’їжджаються кеби і надвечір у домі не лишається ані одного з членів шановного товариства.
Величний будинок стоїть іще на довгій, похмурій вулиці і не боїться негоди, але це вже руїна, і щурі біжать з нього.
Люди в повстяних кепках і далі переставляють меблі, а джентльмени з ручками та чорнильницями описують їх, сидять на меблях, що ніколи не призначалися для сидіння, їдять принесені з харчевні бутерброди з сиром на інших меблях, аж ніяк не пристосованих для споживання їжі, і, здається, мають особливу насолоду з того, що використовують цінні речі не за призначенням. Предмети обстановки можна бачити в дивних їх поєднаннях. Матраци й постільна білизна з’являються в їдальні; кришталь і порцеляна потрапляють до теплиці, великий обідній сервіз порозкладувано стосами на довгій тахті у великій вітальні; металеві прути зі сходів, пов’язані в пучки здоблять мармурові полиці камінів, нарешті, на балконі вивішують килим з пришпиленою до нього друкованою об’явою, і подібні ж придатки прикрашають з обох боків парадні двері.
Потім цілий день по вулицях тягнеться кортеж старомодних бідарок та фаетонів і юрби пообшарпуваних вампірів іудеїв та християн — наводнюють будинок, обстукують свічада, видобувають незграйні октави з рояля, мацають пітними пальцями картини, хукають на леза найкращих столових ножів, товчуть брудними кулаками в подушки крісел та канап, термосять пухові перини, одчиняють та зачиняють шухляди, зважують на долоні срібні виделки та ложки, до нитки розглядають білизну та драпування й геть усе критикують. В цілому будинку нема кутика, де б вони не заглянули. Пелехаті, пропахлі табакою зайди з однаковим інтересом зазирають і під кухонну плиту, і в комод для білизни на піддашші. Огрядні чоловіки в поношених капелюхах виглядають із вікон спальні й жартують із приятелями на вулиці. Спокійні, меркантильні люди усамітнюються в гардеробних кімнатах зі списками в руках і огризками олівців мусолять на берегах позначки. Два маклери видираються навіть на пожежну драбину і милуються з даху панорамою міста. Шум та метушня, ходіння вгору та вниз не припиняється кілька днів підряд. «Показ першокласних сучасних меблів та ін.» триває.
Потім у найкращій вітальні зі столів споруджують загороду, на першокласних обширних, іспанського червоного дерева