Снігова королева - Ганс Хрістіан Андерсон
— Тут ти можеш уявляти, ніби ти знову вдома, у своїй печері, — сказав король. — Ось робота, якою ти займалась. Вона розважить тебе тут, серед усієї пишноти, і нагадає про колишні часи.
Коли Еліза побачила такі дорогі їй речі, вона широко всміхнулась, а її щічки зашарілися. Вона подумала про братів, про їхнє звільнення від закляття, й на радощах поцілувала руку королю, а він пригорнув її до серця.
Незабаром радісні церковні дзвони сповістили про одруження, і вродлива німа дівчина з лісу стала королевою. Архієпископ і далі нашіптував злі слова королю на вухо, але вони не досягали до його серця. Весілля відбулося, й архієпископ власноруч змушений був коронувати ненависну йому знайду. Розлютившись від безсилля, він так грубо надів діадему на чоло Елізи, що дівчині стало боляче. Але на душі в неї був значно важчий тягар — сум за братами. Вона мусила мовчати — єдине слово коштувало б життя її близьким. Проте Еліза полюбила доброго і вродливого короля. Він робив усе, щоб вона почувалася щасливою. Вона щиро любила його, і її очі променіли коханням, яке не можна було вимовити словами. Ох, якби ж тільки вона могла звіритися йому й розказати про своє горе! Але дівчина мусила дотримуватись мовчання аж до завершення роботи. Тож ночами вона тихенько йшла до кімнатки, що нагадувала печеру, й хутко плела одну сорочку за іншою. Проте коли вже йшла робота над сьомою сорочкою, скінчилася кропива. Вона росла на церковному цвинтарі, але як її там нарвати?
«Чого вартий біль у порівнянні зі стражданнями моєї душі? — подумала вона. — Я мушу ризикнути, маю покладатися на милість небес».
Із тремтячим серцем, так, ніби замислила якийсь недобрий вчинок, Еліза прокралась у сад, осяяний місячним світлом, і подалась вузенькою стежкою, а потім порожніми вуличками, аж дісталася церковного цвинтаря.
Раптом дівчина побачила на широкій могильній плиті кілька упирів. Їхнє широке вбрання розвівалось, а довгі худі пальці розкопували свіжі могили! Еліза мусила пройти повз них, й потвори втупились на неї. Дівчина молилася, збираючи кропиву, а потім понесла оберемок до палацу. І тільки одна людина бачила її — архієпископ, який тієї ночі не спав. Тепер він думав, що його підозри підтвердилися: королева була відьмою, вона причарувала короля. Архієпископ розповів королю про те, що бачив на цвинтарі, й коли він говорив, статуї святих немовби хитали головами, ніби кажучи: «Це неправда. Еліза невинна».
Але архієпископ витлумачив це по-своєму. Він думав, що святі свідчать проти королеви й хитають головами, вражені її гріхами. Дві великі сльозини скотились із очей короля, й сумнів поселився у його серці. Уночі він вдавав, ніби спить, а сам спостерігав, як Еліза встає і йде до своєї кімнати. Щодня він ставав дедалі похмурішим, а Еліза бачила це й не розуміла причини. Дивне ставлення короля непокоїло її — вона переживала за братів. Її гіркі сльози блищали, наче перли, на пишному оксамитовому вбранні. А всі, хто бачив королеву, заздрили їй і прагнули бути на її місці.
Врешті робота її вже майже добігла кінця. Лишилась одна сорочка — але в Елізи знову не стало кропиви. Ще раз, уже востаннє, мусила вона піти на цвинтар, і з жахом думала про те, як ітиме сама уночі, а на цвинтарі будуть лютувати упирі. Але її намір був твердим, бо вона покладалася на Бога. І от вона пішла на цвинтар, а слідом за нею подалися король і архієпископ. Вони бачили, як королева пройшла на цвинтар, а коли підійшли ближче, то побачили упирів, що сиділи на могильній плиті. Король відвернувся — він подумав, що Еліза була з ними — його дружина, чия голова щовечора спочивала на його грудях!
— Хай люди судять її, — сказав він.
Людський присуд був швидкий: спалити живцем.
Елізу вивели з розкішних королівських покоїв і запроторили до темної, похмурої в’язниці, де лиш вітер свистів у ґратах. Замість оксамиту і шовку їй кинули сорочки, які вона сплела, а замість подушки — в’язку кропиви. Та Еліза з радістю працювала й далі й молилася Богові, поки вуличні блудяжки співали знущальних пісеньок про неї, й жодна душа на світі не згадувала її добрим словом. Надвечір вона почула лопотіння лебединих крил. Це був її наймолодший брат — він знайшов сестричку, і вона плакала від щастя, хоч знала, що, найпевніше, їй лишилося жити одну ніч.
Але в неї зосталась надія, до того ж справу було майже завершено. Згодом приїхав архієпископ — він збирався побути з нею протягом останніх годин, бо пообіцяв це королю. Але вона похитала головою і попрохала його поглядом і жестами не лишатись із нею. Цієї ночі вона мусила закінчити роботу, а то її біль, сльози і недоспані ночі були б марними. Архієпископ пішов геть, кинувши наостанок гіркі слова. Але бідолашна Еліза знала, що вона невинна, тож узялася до роботи.
Маленькі мишки бігали по підлозі — вони носили кропиву до Елізиних ніг, намагались їй допомогти. А дрізд сів на вікно потойбіч ґрат і співав цілісіньку ніч так солодко, як тільки вмів, щоб додати їй наснаги.
За вікном ще сіріло, й лишалася принаймні година до світанку, коли одинадцять братів прийшли до палацової брами з проханням зустрітись із королем. Їм не дозволили, адже була ще ніч, і король спочивав — ніхто не зважився би його потурбувати. Брати погрожували й благали. Зрештою з’явились вартові, а за ними й сам король — його розбудив галас, і тепер він цікавився, що сталось. Але цієї миті зійшло сонце. Брати зникли, тільки одинадцять диких лебедів здійнялись у небо над палацом.
Згодом люди
