Снігова королева - Ганс Хрістіан Андерсон
Бідолашна Еліза сиділа наодинці у своїй кімнаті й бавилася зеленим листочком, адже інших іграшок не мала. Вона зробила дірочку в листкові й дивилась крізь неї на сонце. Так їй здавалось, ніби вона бачить ясні очі своїх братів, і коли теплі сонячні промені пестили її щічки, вона згадувала про всі подаровані ними поцілунки.
Минав день за днем. Інколи вітер шелестів у листі трояндового куща й шепотів трояндам:
— Чи є хтось вродливіший, ніж ви?
Але квіти хитали голівками й говорили:
— Еліза вродливіша.
І коли стара жінка сиділа біля дверей будиночка в неділю й читала молитовник, вітер тріпотів у листі й промовляв до книги:
— Чи є хтось більш благочестивий, ніж ти?
А молитовник відповідав:
— Еліза.
І троянди, й книга казали щиру правду.
Коли дівчині виповнилось п’ятнадцять років, вона повернулась додому. Але королева, побачивши її вроду, страшенно розлютилася. Зла королева із величезною втіхою перетворила б дівчину на лебедя, точнісінько як братів, але поки що не наважувалась, бо король забажав бачити свою доньку.
Рано-вранці королева пішла до ванної. Кімната була зроблена з мармуру, повсюди лежали м’які подушки, а на стінах красувались гобелени. Королева взяла із собою трьох жаб, поцілувала їх і наказала першій:
— Коли Еліза увійде до ванної, сядь їй на голову, хай вона буде така ж дурна, як ти.
Потім королева звеліла другій жабі:
— Сядеш дівчині на чоло, нехай вона стане такою ж потворною, як ти, — щоб навіть рідний батько її не впізнав.
— Ляжеш їй на серце, — прошепотіла королева третій жабі, — щоб вона стала злою і сама від того мучилась.
Вона кинула жаб у воду, й вони миттю позеленіли. Тоді королева покликала Елізу, допомогла їй зняти вбрання й залізти у ванну. Коли дівчина пірнула з головою, одна жаба залізла їй на голову, друга сіла на чоло, а третя вмостилась на грудях. Втім, Еліза цього навіть не помітила і коли вийшла з води, там плавали три червоні маки. Якби жаби не були отруйними від поцілунку відьми, вони перетворилися б на червоні троянди. Але й так вони стали квітами, бо доторкнулись до голови й серця Елізи. Дівчина була надто добра й невинна, тому чари не мали над нею влади. Зла королева побачила, що її задум не вдався. Тож вона намастила обличчя Елізи соком волоського горіха так, що воно стало геть коричневе. Потім сплутала пасербиці прекрасне волосся й намастила його огидною маззю. Тепер ніхто не впізнав би вродливу Елізу.
Коли батько побачив дівчину, він був глибоко вражений — сказав, що це не його донька. Її впізнали тільки сторожовий пес і ластівки. Але вони не вміли говорити. Тож бідолашна Еліза заплакала й подумала про своїх одинадцятьох братів, які десь зникли. Засмучена дівчина покинула палац і пішла геть, куди бачили очі, полями й луками, аж прийшла до великого лісу.
Вона не знала, куди йти, почувалася нещасною й сумувала за братами, яких так само, як і її, вигнали з дому. Незабаром споночіло, й дівчина загубила стежину. Вона проказала вечірню молитву, лягла на м’який мох й підмостила під голову пеньок. Стояв погожий вечір; ніжний, приємний легіт обвівав її чоло. Сотні світлячків сяяли поміж травою, наче зелене багаття. І він найлегшого доторку Елізиної руки блискучі комашки падали довкола неї, наче зірниці.
Цілісіньку ніч дівчині снились брати. Їй марилося, ніби вони знову були дітьми й грались разом. Вона бачила, як вони пишуть своїми діамантовими олівцями на золотих дошках, поки вона розглядає чудову книжку з картинками, що коштує півкоролівства. Вони вже не лінії чи літери креслили, а писали про все, що дізналися і побачили. А у книжці з малюнками все було живе. Пташки співали, люди виходили з книжки, розмовляли з Елізою та її братами. Але варто було перегорнути сторінку, як вони повертались на місця, адже все мусило бути на місці.
Коли Еліза прокинулася, сонце вже стояло високо в небі. Дівчина не бачила його, бо гілля високих дерев густо сплелось над її головою; але сонячні промені пробивались крізь листя тут і там, наче золотий туман. Молода зелень солодко пахла, і пташки ледве не сідали дівчині на плечі. Вона чула дзюркотіння джерел, що вливалися до озера із золотим піском. Озеро було густо оточене кущами, лиш одну стежину протоптав олень. Цією стежкою Еліза дійшла до води. Вода в озері була дзеркально чиста. Коли вітер гойдав гілки на деревах і кущах, здавалось, ніби їхній рух намальований углибині озера. Кожен листочок відображався у плесі — байдуже, у затінку він був чи на осонні. Коли Еліза побачила відображення свого обличчя, вона дуже злякалася, — таке воно було брудне й жахливе. Але вона вмилася, і її шкіра стала білою. Потім дівчина роздягнулася і зайшла у воду. Світ не бачив такої красуні!
Згодом дівчина одягнулася, заплела коси й підійшла до джерела, щоб напитись води. На неї чекала довга мандрівка лісом. Еліза навіть не знала, куди йти. Вона думала про братів і покладалась на Божу милість. Адже Бог створив яблуні-дички, примусив їх рости серед лісу, а тепер Він спрямував дівчину до цих дерев, щоб вона могла втамувати голод. На дичках було вдосталь плодів, гілки аж гнулися під їхньою вагою. Тут Еліза пообідала, підперла гілки палицями й попрямувала далі, до найдрімучішого лісу. Було так тихо, що вона могла чути звуки власних кроків і шелест кожного листочка. Тепер уже не видно було птахів, та й сонячні промені не могли пробитись крізь густе гілля дерев. Їхні височезні стовбури стояли так близько один до одного, що дівчині здавалось, ніби вона оточена ґратами. Еліза ще ніколи не почувалась такою самотньою.
Згодом спустилась темна-темна ніч. Жоден світлячок не сяяв серед моху. Засмучена дівчина лягла спати. Незабаром їй здалось, ніби гілки дерев розступаються над її головою, й добрі очі ангелів дивляться на неї з небес. Коли Еліза прокинулась уранці, вона навіть не знала, наснилось це їй чи було насправді.
Її блукання тривали. Незабаром дівчина зустріла стареньку жінку, що збирала ягоди.
